На сповідь, до Українського дому

Хто з якихось причин у ці буремні дні та ночі  ще не встиг побувати на Хрещатику і майдані Незалежності – наполегливо рекомендую. Знаєте, заряджає виключно позитивною енергетикою. Гадаю, що колір стрічок тут відіграє не визначальну роль. Стійкий дух та непорушна віра у власну значущість – ось ті рушії, що об’єднують кількасоттисячний (якщо не мільйонний) натовп у цілісний загал.

Ще позавчора ввечері промайнула звістка, що пікетувальники захопили Український дім. Насправді ж ніякого силового захоплення не було. Правоохоронці не стали чинити ні найменших перепон, аби маніфестанти заполонили приміщення. Учора вранці колишня філія музею Леніна нагадувала суцільний мурашник: люди отримували тут теплий одяг та взуття, що якнайкраще годиться для зимової риболовлі: валянки. Ті, хто зголоднів, могли підкріпитися канапками з салом  та гарячим чаєм. З позиції дієтології  ці продукти, може, й не зовсім сумісні, зате смачно і калорійно. Іногородні можуть безплатно зателефонувати додому. Але мою увагу привернула не ця кабінка, а інша, на якій написано: «Сповідь». Зізнаюсь, черги тут я не уздрів, а лише спіймав себе на думці, що не кепсько було б посповідатися членам ЦВК, передусім пану Ківалову.
Долинув уривок розмови:

– Мороз учора був на боці Януковича.

– Не може бути!

– Чому ж, кажуть, що мороз був уночі градусів п’ятнадцять.

Гора з горою не зустрінеться, а людина… Десь із року дев’яносто другого втратив зв’язок із Ростиславом Затхеєм – свого часу він розбудовував Рух у Поліському районі Київщини і одним із найперших порушував питання про відселення жителів населених пунктів, уражених радіацією, згодом від політики відійшов, перебрався до Львова – і ось зустрівся з ним в «Українському домі».

– У столиці – від суботи. Нас тут чималенька група. Ночуємо у знайомих, хоч і на підлозі, зате серед своїх. Триматимемося до переможного. Телефонують знайомі, кажуть, що у Львові майже не залишилося автобусів – усі тут. Будемо відправляти додому порожняком – по нових людей. Дуже багато хочуть приїхати і долучитися до тих, хто на майдані.
Надходить інформація, що «взято» Будинок профспілок. Народний депутат України Володимир Яворівський повідомив, що профспілковий верховода Олександр Стоян, вочевидь, був готовий до такого розвитку подій, бо протестувати не став, а тільки прихопив зі свого кабінету найціннішу і найпам’ятнішу для нього річ – портрет Януковича. Працівники ж апарату ЦК профспілок радо вітали «загарбників» жовтогарячими стрічками.

Із вікон цієї будівлі майдан Незалежності – як на долоні. Добре видно і Головпоштамт… Чомусь згадався товариш Ленін з його радикально революційним: «негайно брати мости, вокзали, пошти, банки, телефон, телеграф».

Натовп дружніми колонами рушив у бік Кабміну, навпроти якого знайшли собі прихисток прихильники чинного прем’єр-міністра. Біля їхніх наметів горіло вогнище. Загалом люди були налаштовані доброзичливо. Насторожувала хіба що наявність поблизу арматурних палиць, либонь, випадково забутих про всяк випадок. Якоїсь миті здалося, що зіткнення не уникнути, варто якоїсь іскрини. Проте до честі обох сторін конфлікту не сталося. Лунали навіть пропозиції брататися. Набагато численніший гурт симпатиків Ющенка бадьоро вигукував заримовані гасла. Одним з них було таке: «Донецьк, Донбас, приєднуйся до нас».

...Минув іще один день протистояння. Скільки їх ще потрібно, щоб голос народу було почуто? Якось Віктор Федорович зізнався, що мітингами його не залякати. Він, мовляв, за часів «губернаторства» на Донеччині «всякого» набачився. Леонід Данилович після кампанії «Україна без Кучми» теж може вважати себе людиною тренованою – до масової нелюбові він уже якось звик. Розрахунок владців простий до неможливого: хай люд випустить пару, а «нам своє робить…»  Недарма ж Віктор Янукович заявляв, що «ми прийшли назавжди».