Мільйон без крихти злості
…Уже на Пушкінській бачу автобуси з тернопільськими номерами. Таки прорвалися! Хрещатик. Намети. Роздаю хлопцям шоколад (дружина сказала: «то – тепло, то – сила»), упаковки з помаранчевим мармеладом і свіжий номер «Вечірки». Дякують. Вигукують: «Ми – з вами!», «Слава Україні». Газету передають із рук у руки…
Майдан. Людей – сила силенна. Мітинг. Депутати. Скандуємо по складах: «Ющенко! Ющенко!», «Ганьба ЦВК» і також: «Ми разом, нас багато, свободу не здолати!» Виступають представники Європарламенту. Відкриті усміхнені обличчя. Тарасюк виявився чудовим перекладачем. Голландець сказав, що йому також до душі помаранчевий колір їхнього прапора. Ось і Ющенко! Слава Богу, що здоров’я у нього залізне. Так, ми всім продемонстрували, що українська політична нація є! Зачитує вітання Вацлава Гавела…
Луценко і лідери «Пори» озвучують напрямки ходи: студентам – до університету, нам – до Бессарабки. Там – чекати. Поспішаю. Зв’язану із поліетиленових мішечків оранжеву стрічку (метрів 20) юнак передає мені. Я – попереду, за мною студенти. Приємно. Ось уже я передаю її літній жінці. Також радіє…
Пам’ятник Леніну. Маленький, миршавий. Ніби прижмурив очі й питає: «А що воно таке?» Пригадалися слова Павличка у серпні 1991-го: «…Знявши кепку злинялу, насильства і зла божок». Хай стоїть поки.
Вам колись доводилось йти у мільйонній колоні? І не десь, а посередині вулиці. Неймовірне відчуття. Сили, міці, молодості. Коли навіть хмарочоси чи неприступні мури видаються мурашками. «Ми – народ! Ми – народ!» – скандуємо, що саме ми – влада. Як у Конституції.
А навколишні будинки з кожним нашим кроком переходять на наш бік. На багатоповерхівках будівельники вітають: «Ми з вами!» З балконів люди з помаранчевими стрічками, прапорами, навіть спідницями чи кофтинами в руках. Юнаки і юнки – із шарфами: «Ми з вами!» А на Великій Васильківській молоде подружжя у светрах відповідного кольору: «Ми з вами!». Чомусь зазвучало у вухах «Весна! Весна! Весна!» То вчора Олег Скрипка співав… А ось бабусенька, сивенька, з непокритою головою на балконі розмахує двома пластиковими соняшниками. І вона – з нами! Спасибі, рідненька… Не застудилася б.
Починає боліти ліва нога. Та не зважаю. Бо, бачимо, як нас із вікон вітають працівники посольства Португалії. А он, в офісі, що поряд, усміхнений японець і кілька його колег піднімають над головами прапорці своєї країни: пишаємося вами, українці!
Початок бульвару Лесі Українки. Звідси, згори, озираємося: «Чи бачив колись Київ стільки людей?» І – стільки жовтогарячого. Такий прапорець уздріли аж на вершині одного з хмарочосів. А ось і ЦВК. Заґратована й запарканена. З даху нас знімають на відео. Співробітники прилипли до вікон. Доки ж Леся Українка перебуватиме за ґратами? Як і свобода наша. Як це ще всі скриньки й всі бюлетні не звезли до Донецька й там після двадцятої не розкидали як потрібно? Невже влада думає, що все це ми здатні стерпіти? Стоять міліціонери. Кричимо: «Міліція – з народом!» Усміхаються.
Ви подивіться на неї! Це тендітна золотокоса юнка здерлася на гармату, що на пам’ятнику коло метро «Арсенальна», й вбирає її в помаранчеве... А ввечері Лариса Скорик, до якої мене недавно хтось приписав, скаже по донецькому каналу, що позиція збурила студентів, які ще нічого не розуміють. І це людина, яка знає і про Героїв Крут, і про Базар, була свідком студентського голодування в Києві. А Тарас Чорновіл що нині робить? Сумно, прикро й боляче. До речі, з-поміж нас, можливо, лише дві третини була молодь, решта – люди середнього й старшого віку. Жодного п’яного, жодного брутального слова, жодного поламаного деревця. Навпаки, вони розквітли, бо в листопаді сталася весна…
…Парк біля парламенту. Нога вже не болить, бо відкрилося друге дихання. Людом заповнюються алеї, а він ще іде й іде. Певно, колона має 10 км завдовжки. Колючі шипшинові кущі з помаранчевими ягодами, спасибі, внеможливлюють тисняву. Дзвоню по мобілці Олегу Петренкові, він – усередині: «Сесія тільки починається, в залі – 191». Комуністи зрадили. І вкотре.
Про присягу Ющенка довідуюся вже біля метро. У біло-помаранчевих таксі (їхати не було куди!) повмикали трансляцію на каналі «Ера», відкривши всі двері: слухайте, люди! До входу дістаюся хвилин двадцять: ні образ, ні криків, лише скандування – «Ющенко!» Якась жінка каже вже на ескалаторі: «Ось що значить натовп незлостивий!» Воістину. Нам на зміну вгору піднімаються інші. Вітаємося.
…А вдома – перемикання каналів з калатанням серця. «5-й», «Київ», «Ера». Дзвоню Ткачукові: «Пишаюся тобою і твоїм каналом «Київ». Навзаєм. А на додачу – ще й два помаранчевих м’ячі у ворота італійців та скандування на стадіоні: «Ющенко!»