Хто він – Вахтанг Кіпіані?

За лаштунками телевізійних програм коїться стільки всього незвичайного і навіть дивного, що плітки, які виповзають звідтіля, навіть не пахнуть правдою. Приміром, скільки усякого довелося почути з каналу «1+1». З однієї з найрейтинговіших програм «Подвійний доказ» щез один із ведучих – одіозний Дмитро Корчинський. Натомість з’явився Вахтанг Кіпіані – розумник в окулярах з грузинським ім’ям та прізвищем? Хто він і чи надовго? Мабуть, час познайомитися…

– Пане Вахтангу, знаю, що в програмі «Подвійний доказ» ви від самісінького початку, а нещодавно ще й стали одним з її ведучих.

– Справді, шеф-редактором «Подвійного доказу» працюю з часу його з’яви на телеекрані. Моя робота – вибір теми, загальне спрямування проекту, пошук матеріалів. Донедавна моя роль була ніби підводною частиною айсберга – невидимою. Але тепер я маю за честь працювати «у кадрі» поруч з Анатолієм Борсюком
– Розкажіть, будь ласка, про себе.

– Приїхав до України 1981 року. Мені тоді було десять. А народився в Грузії, у старовинному тбіліському районі Сабуртало. Мій батько – грузин. На той час був високопосадовцем. Хоч і працював у ЦК партії, але до ідеології, на щастя, не мав стосунку – займався енергетикою. Мама ж має одночасно і вірменське походження, і ерзянське (народність на території Республіки Мордовія – І.К.). Вона все життя шила, удома. Родом мама з Новоросійська. Батьки доволі рано розлучилися, та все ж залишилися в дуже приязних стосунках. Мама зі мною на руках переїхала на Кубань, на свою батьківщину.

У Новоросійську проживало дуже багато українців, але всі вони поділялися на дві групи: на «хохлів» – себто тих, хто приїхав з України, і на «козаків» – місцевих. Пам’ятаю, як я тоді дивувався, коли, приміром, під час футбольного матчу місцевого «Цементу» кричали щось на кшталт «Ану, хахли, давай!» Я запитував «козаків», чому так, адже прізвища в усіх схожі, навіть однакові трапляються, а ті мені відповідали: «Нє, ето наши, а етот с Ворошиловграда приїхав». Утім, атмосфера в місті була завжди приязною, незважаючи на дуже неоднорідний національний склад населення. Там були вірмени, греки, курди, грузини, євреї, росіяни. Життя в оточенні людей різних національностей було цікавим. Часом чую, що комусь там не важливо, якої людина національності, лишень би… А для мене це важливо. Національний колорит завжди додає якихось додаткових барв у стосунках.

У родині мого батька, звичайно ж, усі спілкуються тільки грузинською, а мої сестри навіть не володіють російською. До Тбілісі я часто їжджу, і дітей возив, і телефоную постійно. Навіть за радянських часів мовою спілкування в Грузії була тільки грузинська. А нині тим більше...

Отже, 1981-го ми з мамою опинилися в Україні, у Києві, – мати вийшла вдруге заміж. Я пішов до школи, спочатку до 119-ї, а закінчував 120-у, на Воскресенці. Мама як людина радянська навіть не здогадувалася, що переїзд до іншої республіки може зумовити мовну проблему. От вона й не написала заяви з вимогою відсторонити мене від уроків української мови. І ось тоді в моєму табелі з’явилася перша трійка – з української мови. Наздоганяти однокласників було нелегко, але мені допомогло те, що її тоді знали вельми погано, та й рівень викладання в Києві української тоді був дуже низький. Пригадую, що мова самої ж учительки була переповнена русизмами. Вивчав, наче геометрію – вважав, що вона ніколи в житті не знадобиться. У 80-ті українська мені потрібна була хіба що для читання «Спортивної газети». Однак 1988-го в атестаті я мав і з мови, і з літератури п’ятірки. Того ж літа здійснив невдалу спробу вступити до філософського факультету університету імені Шевченка.

Того року в Києві почалися «бродіння». Як і всі кияни, я читав «Вечірній Київ». Дізнався, що є в Україні люди з «національною орієнтацією». Одночасно читав і російську періодику. Відтак став палким прихильником перебудови. Тоді ж познайомився із самвидавом – незалежною пресою.

– Кажуть, ви колекціонер, і незвичайний – збираєте… газети.

– Так, колекціоную їх давно, з грудня 1984-го – уже двадцять років. Збираю по одній газеті з усього світу. Не так давно добрав тринадцяту тисячу – зауважте, не примірників, а назв. Наприкінці 80-х з’явилося дуже багато нових видань, і тоді я істотно поповнив свою колекцію. Із «неформальної», як тоді казали, преси довідався про такі імена, як Набока, Горбаль, Лук’яненко, Чорновіл. Усе, що вони казали, просто лягало мені в душу. Я потребував правди, і самвидав мені її давав. Щоправда, я не розмовляв українською мовою, хоч і знав її. Якось на одному з мітингів знайшов на тротуарі синьо-жовтий значок, склеєний із двох лінійок і посаджений на голку.

– А потім вас забрали до війська?

– У військкоматі мама попросила, аби дали «відстрочку», мотивуючи моїм бажанням навчатися. Чи платила – не знаю. Здається, просто поставилися по-людськи. Та на гуманітарні факультети в Києві був чималий конкурс. Тому родичі порадили вступати в Миколаєві. Цього разу обрав історичний. Гроші мав, бо працював у кооперативі, тож навіть репетиторів собі найняв. До речі, у тому ж кооперативі тоді працював і Анатолій Кашпировський. Та ось на першому ж іспиті мені ставлять два бали! І це за геть усіх правильних відповідей. Апеляція не допомогла, подав до ректорської комісії. І там, можливо, злякавшись, що мій батько в Грузії є «персоною», а може, пересвідчившись, що я знаю предмет, дозволили вступати. Пояснюю цю ситуацію так: того року дуже багато людей приїхало до України з Вірменії, де якраз спалахнув відомий конфлікт. І, судячи з усього, надійшла вказівка у внз – «зрізати» кавказців. Жоден із кількох десятків вірмен тоді зі мною не вступив.

– А як почалася ваша журналістська кар’єра?

– Після з’їзду Руху в центрі Миколаєва з’явився пікет і перший синьо-жовтий прапор. Я підходив, слухав, дискутував, брав листівки, газети, а з часом вступив до НРУ. Із Галичини тоді почали пачками надходити демократичні газети. Я приходив додому до Ігоря Гаврилишина, керівника крайового Руху, брав газети і розповсюджував між студентами. Спробував написати якось один раз – російською. Товариш по гуртожитку Іван Гайванович, який родом із Львівщини, допоміг перекласти на українську мову. Він мене й учив розмовляти. Це була перша людина, яку я зустрів, котра ніколи не переходила у спілкуванні на російську. Першу мою статтю надрукували в самвидавній рухівській газеті «Чорноморія». Мені порадили підписуватися псевдонімом (Богдан Киянин), бо друкували її підпільно в Литві, і можна було «полетіти» з інституту. Так стаття за статтею я став друкуватися – і в Росії, і в Естонії, і у Вірменії, і в Канаді, і в США, і у Франції…

Крім того, я тоді захоплювався футбольною статистикою. Фіксував усе – не тільки результати, секунди, заміни, але навіть один із найперших – голи, забиті тільки головою. Мав свого кумира – Костянтина Єсеніна – найвідомішого футбольного статистика СРСР. Купував «Футбол-Хокей», де він мав свою колонку. Я знав напам’ять склади команд усіх ліг, усіх гравців збірної СРСР, починаючи з 50-х. Знав скільки хто зіграв матчів, скільки хто забив тощо. Маю навіть вирізку з «Вечірнього Києва», де я став одним із переможців у конкурсі футбольних прогнозистів. Тоді ще в школі навчався. Угадав рахунок одного з матчів – 4:4. Навіть не знаю, чому такий дивний рахунок придумав…

– А уславлений Давид Кіпіані часом не ваш родич?

– Знаєте, батько розповідав, що той також з Імеретії, як і мій дід. Але прямого зв’язку ми так і не знайшли. Утім, у Грузії гордитися тим, що твій батько провідний енергетик, – не менш престижно, ніж тим, що маєш у сім’ї когось із відомих футболістів...

Але повернімося до Миколаєва. У жовтні 1990-го я був у колгоспі, як і всі студенти в той час. Зателефонував додому й мама сказала, що в Києві студенти голодують. Я попросив її довідатися, чого вони хочуть, і після наступної розмови, подався до столиці, відпросившись, мовби додому. У мені аж щось закалатало, розумів – якщо туди не потраплю, то сам себе не поважатиму. Мама зібрала теплі речі в заплечник, а в центрі Києва мені дали намет, на якому я підняв грузинського кизилово-біло-чорного прапора. Голодував тільки останні три дні, а після повернення до Миколаєва, вступив до УРП. Відтак, навіть був редактором партійної газети «На сторожі».

– Не так давно ви змінили Корчинського на місці ведучого програми «Подвійний доказ». Можете розповісти, чому так сталося?

– Дмитро Корчинський – людина талановита і провокаційна. Але його спокусили програмою «Проте». І це стало кидати недобру тінь і на наш проект. Багато разів я з ним розмовляв на цю тему, пояснював, що нам шкодить його «мочилово» опозиції, але… Наскільки я знаю, його виступи в «Проте» фінансували – кола, близькі до есдеків. А тут Корчинський якраз висунувся кандидатом на пост Президента України. Команда «Подвійного доказу» не мала наміру рекламувати його як кандидата, тому й розсталися. Часу було замало для пошуку нового «обличчя». Так в Анатолія Борсюка з’явився новий партнер. А далі ви знаєте…