Шумить, вишумовує мирний протест
Ця літня киянка сходила зі мною з «маршрутки» №439 на тролейбусній зупинці «Львівська площа». Як і в мене, у неї був сумнів щодо того, чи курсують тролейбуси до майдану Незалежності. Зранку там вирує велелюдний мітинг, тож усе може бути.
«Шлюз» недовіри і мовчанки, мабуть, як «спадщину» з часів не дуже давніх, прорвало тоді, коли я повідав жінці, що теж їду ТУДИ. Ми готові вже були йти пішки, але якась громадянка сказала, що тролейбуси таки ходять. «Ви уявляєте, – розповідала моя супутниця вже в салоні 16-го, – сина співробітниці просто отак ґвалтом відправили у відрядження, давши йому в зуби оцей клятий відкріпний талон. Так він телефонує з Кременчука і каже: «Мамо, уявляєш, я вже сімнадцятий раз голосую!». І якщо знадобиться, я готова свідчити про це, назвати конкретні прізвища, адреси!..» Пасажири – хто з жовтогарячими стрічками, а хто й без них – жваво реагують на таку інформацію. Якби до майдану Незалежності було не дві зупинки, а більше, то довелося б почути з відповідними коментарями не одну таку історію. Київська публіка наелектризована – це можна помітити неозброєним оком.
Сили, яким уже й їхні «понятія» до «фені» – не те що закони і Конституція, як істотний мінус тикають нам в обличчя те, що в акціях протесту в Києві бере, мовляв, участь переважно молодь. Ніби не молодь – творча, студентська, а пропиті й прокурені «данєцкіє братки» є майбуттям України. А нам із колишнім фейлетоністом «Вечірки» Іваном Шпиталем і головою Комітету за реабілітацію Першотравневої двійки (Див. «ВК» за 21 серпня ц.р.) Валерієм Кравченком, яких я зустрів у натовпі на майдані, було невимовно радісним оце розмаїття розпашнілих юних облич з палаючими очима і оптимістичними усмішками, що їх не бере ні рання листопадова стужа, ні чорні звістки на кшталт «привітання президента Росії».
Невдовзі на Хрещатику розпочалося встановлення перших наметів. Ми розглядали ці невисокі круглі «юрточки», похитуючи головами: «Чи не зимно в них буде тим, кого нині клянуть на чому світ стоїть прихильники гаспадіна Томущо. Аж тут останні й дали про себе знати. «Гляді-ка, уже палаткі ставят, апельсіни раздают», – почули ми за спиною і, різко обернувшись, побачили трьох чолов’яг у чорному із синюшним відливом. Вони не просто обмінювалися враженнями між собою, а повідомляли «новину» по мобільному телефону. Прочитавши на обличчі одного з нас, а саме – Ігоря Козловського – не вельми велику приязнь, трійця швиденько розчинилася в натовпі. Можливо, наївним це було з нашого боку, але ми тут же подбали про свою помаранчеву атрибутику, бо не хотілося, аби нас сприймали за таких от «агентів».
Валерій Кравченко, один із фундаторів і активістів ДемПУ, прискіпливо оцінює ситуацію. Так, не завадило б у такий момент мати міцну, потужну, добре розгалужену і організовану політичну організацію. Адже того дня на майдані Незалежності важко було позбутися відчуття, що все почалося знову – перепоховання Василя Стуса і побратимів у Києві, перші мітинги біля Республіканського стадіону, живий Ланцюг Злуки, святкування 500-річчя Українського Козацтва в Запоріжжі і Січеславщині, голодування студентів… Народ на піднесенні, але великою мірою це стихія.
Я не став сперечатися, та й багато в чому пан Валерій має рацію. І все-таки оптимізм оволодіває усім твоїм єством. Хоча б тому, що путінське привітання з Бразилії по суті й залишилося єдиною чорною звісткою. Натомість почалася ланцюгова реакція невизнань результатів виборів Президента України обласними і міськими радами, рішучі дії київської влади на підтримку киян. Уже й бабця, що торгує соняшниковим насінням біля входу в метро, вірить у нашу перемогу: помаранчевий прапорець гордовито стирчить з її мішечка. Слава Тобі, пробуджена Україно!