23 листопада 2004 року, вiвторок №197 (17383) останнiй номер RSS
Головна ВИБІР КИЇВ ЗВІДУСІЛЬ ПОДРОБИЦІ СПОЖИВАЧ СУСПІЛЬСТВО КУЛЬТУРА ГІСТЬ "ЯСК" ІСТОРІЯ КРИМІНАЛ СПОРТ ДОБРИВЕЧІР

 КУЛЬТУРА
23.11.2004

Меч Паламаренка – «із кореня живого»
Бо Слово – у генах…

Минулої суботи мовчав орган,  що на балконі Національної філармонії України. А зала німіла і здригалася, дихала і жила-оживала…  На сцені   владарював чоловік-орган Анатолій Паламаренко – зі своїм  мечем, що «із кореня живого».

Буває, настає час, коли в реальний повсякденний світ, через довгі роки розлуки, починає вторгатися і не дає спокою, і зринає в пам’яті давно минулий світ дитинства. І заполоняє всю оселю, і все твоє єство…

Перед очима оживає село, бо ж «як гарно і весело було в нашому городі». Вийти з дверей і  подивитися – сад як зацвіте весною. І огірки цвітуть, і гарбузи, і картопля, й квасоля. І кріп, і морква – чого тільки не понасаджувала  мати. А коло хати цвіли квіти.

Постає з пам’яті дід «дуже схожий на Бога»,  колоритна бабця зі своїм «а бодай би тобі…». І батько, що клепає косу. Батько, який в  один день утратив чотирьох синів. І зорі з неба, що купалися в річці дитинства, – Десні. Через літа-роки  бачиш ті зорі навіть у темних калюжах…

Анатолій Паламаренко – наш давній улюбленець, народний артист України, голосом-оповіддю, що  міниться-грає, як барва на палітрі художника, що ллється, як пісня-музики з могутнього органа-інструмента, читає-вимальовує тексти Олександра Довженка – уривки з повісті «Зачарована Десна». І, певно, не тільки я, а кожен, хто був у залі, зримо-реально бачив-уявляв ті картини з життя,  співпереживав разом із Анатолієм Нестеровичем  оту Довженкову  радість дитинства, й те, чого вже не повернеш. Слово великого Артиста проходило через мозок і селилося в душі – бо ж  згадувалося кожному своє: батько-мати й рідний поріг. І річка дитинства – у кого Десна, а в кого – Дніпро… Та у всіх – одна пам’ять і спільне  Слово – у генах.

Хочу передати читачам і нашу розмову  з Анатолієм Нестеровичем за кулісами, перед концертом.

– Хоч би скільки я читав літератури зарубіжної, повістей автобіографічного характеру, але такого філософського, такого красивого, такого мальовничого твору, як Довженкова «Зачарована Десна», немає в жодній світовій літературі, в жодного іншого народу, – ділиться він. – Це філософія великої  синівської любові до народу, природи, до нашого менталітету. Усе це – великий Довженко. Я бував у його рідному селі Сосниці на Чернігівщині, читав «Зачаровану Десну» землякам письменника.  Коли доходив до того місця, де йдеться про страждання батька, який утратив чотирьох синів – братів Олександра Довженка,  люди плакали…

Коли Україна  стане по-справжньому українською, ми віддамо  належне великому письменнику Олександру Довженку. Я певен, що і його заповіт виконаємо: Олександр Петрович просив, щоб його поховали на київських кручах. Ми повинні здійснити бажання цього геніального українця.

На ювілейному вечорі з нагоди свого 65-річчя й 45-річчя творчої діяльності Анатолій Паламаренко поєднав і двох ювілярів – великих  письменників Олександра Довженка, 110-річчя якого відзначаємо, і  Остапа Вишню, якому 115 років від дня народження. У другому відділі Анатолій Нестерович читав гумореску «Ярмарок» О.Вишні.

Картинки з українського ярмарку, колоритні персонажі, які торгують і купують-торгуються, співають і примовляють, що їх змалював Анатолій Паламаренко під супровід Національного оркестру народних інструментів України (художній керівник і диригент  народний артист України Віктор Гуцал), ніби зримо поставали перед слухачами. Оповідав і співав, зображав і копіював з тим акторським темпераментом і майстерністю, які має  лише він.

Твори цього гумориста – пам’ятний щабель у творчому житті Паламаренка.

Працюючи в Київській філармонії із 1962 року, вже 1964-го виступив із  сольною програмою «Остап Вишня. Моя автобіографія». Дебют артиста був резонансним. Відтоді він – серед найвідоміших майстрів розмовного жанру.

Паламаренку пророчили сцену великих драматичних театрів, ще коли був студентом Київського інституту  театрального мистецтва ім.І.Карпенка-Карого. Але в театрі він попрацював лише один рік. Обрав іншу сцену – артиста  розмовного жанру.

– Доля привела мене до Слова, бо тут я знайшов непідняту цілину, особливо в нашому, українському Слові, – казав мені Анатолій Нестерович. – Відчув, що нашого брата досить-таки мало, бо це архіважка професія. Я несу це  Слово й зі сцени, і  як професор – студентам  Національної музичної академії ім.П.Чайковського та Національного педагогічного університету ім. М.Драгоманова. Виступаю перед старшокласниками, щоб і вони не губилися в Слові.

– Знаємо: акторський діапазон Анатолія Паламаренка –  і гумор, і сатира, і висоти трагедії. Він «співавтор» М.Гоголя («Тарас Бульба»), І.Нечуя-Левицького («Кайдашева сім’я), Г.Тютюнника («Вир»)… Знаємо видатну Шевченкіану лауреата Шевченківської премії Анатолія Паламаренка. Композиція «Сон» і програма «Гайдамаки», створена за участю постановників, народних артистів України Івана Гамкала і Володимира  Лукашева, Державного естрадно- симфонічного оркестру України, – видатна подія в мистецькому житті України кінця XX століття.

До речі, Анатолій Нестерович розповів мені, що разом із диригентом Іваном Гамкалом задумали й велику третю програму за Кобзарем, де лірика Тараса Шевченка була б у сув’язі з музикою Миколи Лисенка. Цей задум може здійснитися  уже наступної весни,  у Шевченківські дні. І то вже буде триптих у Шевченкіані Анатолія  Паламаренка.

…Я пригадувала цю розмову за кулісами з великим Майстром, коли гаряче аплодувала йому в залі, коли його вітав генеральний директор філармонії  Дмитро Остапенко, коли зачитували поздоровлення від  міністра культури Юрія Богуцького й голови товариства «Просвіта» Павла Мовчана,  вручали Почесну грамоту від Київського міського голови Олександра Омельченка, коли давній друг ювіляра Дмитро Гнатюк дарував квіти від Віктора Ющенка. До речі, і Віктор  Ющенко, і Олександр Мороз, як і багато шанувальників артиста, були присутні в залі того вечора. Гаряче аплодувала й тоді, коли Анатолій Паламаренко так мудро й так сьогочасно-резонно на завершення вечора прочитав фінал поеми Бориса Олійника «Трубить Трубіж»:

Трубить Трубіж:

ми вийшли на рубіж

Найтяжчого

         з усіх двобоїв, брате.

… Тут знадобиться

                  особливий меч:

із кореня живого –

                    не з булата.

І далі:

Бо тільки Слово береже

                         в основі

Безсмертя української душі.

Ольга Григорівна Сущенко


23.11.2004   Від «Екватора» до театру.




Статтi


Номери газети


Вакансiї


Контакти


Питання






© Вільна група "Як справи - Київ".

У разi використання матерiалiв сайту,
посилання на "Як справи - Київ" обов'язкове.