Низочка із сонячних променів
У святкові дні на Андріївському узвозі ніде голці впасти – у такому натовпі складно розгледіти справжні дива народних умільців. Отож я віддаю перевагу звичайній суботі чи неділі, коли тут не вельми велелюдно. Ходжу і насолоджуюсь неземною красою… Якось запримітила літню жінку, яка на невеличкому столику розклала дивовижні вироби із бісеру. І коли почала з нею спілкуватися, то відразу зрозуміла, що це не перекупниця (а таких «майстрів» тут чимало), а все, що лежало переді мною, – її власні роботи.
Ганна Іллівна Січкаренко захопилася плетінням із бісеру випадково.
– Одного разу я поїхала відпочивати до Прибалтики, – згадує майстриня, – і як сувенір купила собі кілька пакетиків різнокольорового бісеру. Вони довго лежали б у шухляді, якби не потрапив мені до рук журнал, де побачила дивні вироби із дрібнесеньких намистинок.
У ті часи дуже складно було купити «навчальний посібник», і жінка вирішила самотужки вивчати азбуку бісероплетіння. Брала аркуш паперу в клітинку й терпляче складала візерунок. А потім свої фантазії втілювала в гердани, кольє, комірці, браслети, краватки. По кілька тижнів нанизувала намистинки, і кожна її робота викликала подив та захоплення. Спершу ними милувалися діти, сусіди, знайомі. Зберігати таку красу у чотирьох стінах власної квартири стало тіснувато. І Ганна Іллівна ризикнула вийти з нею на люди. І одразу почула стільки компліментів, що від незвичності аж зашарілася. З’явилися і покупці на її товар (він коштує від 3 до 300 грн.).
Відтоді минуло майже тридцять літ. Наразі її ім’я добре знане у Спілці народних майстрів України. Ганна Іллівна брала участь у багатьох виставках, які проходили в Києві. Щоліта їздила на Сорочинський ярмарок.
– Цього року не добралася до Сорочинців, – бідкається. – Ноги вже не слухняні. І на Андріївський узвіз рідше виходжу – дочку посилаю. Мої роботи, як птахи, розлетілися по всьому білому світу, їх немає хіба що в Антарктиді.
Французам більше до вподоби кольє та комірці, австралійці, бразильці, американці віддають перевагу герданам, китайці люблять браслети. Такі прикраси пасують найвишуканішій жінці, дівчині. Вочевидь, ви також помічали, як захоплюються ними дівчатка-підлітки: вішають на шию, на руку по кілька речей одразу. Оригінально, красиво і модно! Такі речі не тьмяніють. Звісно, якщо бісер високоякісний.
До цієї справи мають пристрасть і онуки майстрині Настя та Мар’яна, навіть змагаються між собою у вправності. Дівчатка старанні, як і їхня бабуся: плетуть так, що й ниточки не помітиш.
– Я – близькозора, і мені не потрібні окуляри, – тішиться Ганна Іллівна. – Бісер – це така пристрасть, що словами не передати.
Якось майстриня поїхала зі своїм бісерним дивом до Музею народної архітектури та побуту України, що у Пирогові. Екскурсанти не обминали її колекцію, і під вечір Ганна Іллівна майже все продала. Навіть жалкувала, що деякі роботи залишила вдома. Аж тут під’їхав туристичний автобус із Житомира, і з нього викотилися на інвалідних візочках діти. Від побаченого у неї серце защеміло. Зібрала все, що залишилося, і роздала дівчаткам та хлопчикам. Як же вони тішилися з того!
– І в мене на серці відлягло, – розповідає. – Я дуже люблю просто дарувати людям свої речі, особливо, коли бачу, що вони очима прикипіли до виробу, а в гаманці – копійки. Нехай порадіють. У нашому сірому буденному житті, на жаль, так мало щасливих миттєвостей.
Захоплення пані Ганни має й фінансове підґрунтя: як-не-як, а щомісяця додає дещо до пенсії. І онучки не просять у мами на морозиво та каву – самі заробляють. Вони плетуть такі бісерні мережива, що очей не відвести.
У жінки здоров’я, на жаль, уже таке, що далі порогу не пускає. Одначе вона прокидається вранці й лягає спати із думками про сонячні низочки. Нехай як болять ноги, а візьме голку в руки, і на душі розвидниться. А через кілька днів її роботами захоплюватимуться люди. Нині їх можна побачити на виставці в Українському домі.