Солдатський котелок та хоробра бабуся

Час від часу проводимо велике прибирання в батьківській хаті, викидаємо різний непотріб. А ось німецький солдатський котелок бережемо. Цій сімейній реліквії вже понад 60 років.

 Трофей приніс із фронту дід Григорій. На пом’ятому й почорнілому від часу алюмінії зберігся видряпаний напис: «Hans Leber 1942». Ніякої героїчної історії, пов’язаної з раритетом часів Другої світової війни, дід не розповідав. Він і в очі не бачив того Ганса Лебера, а просто підібрав котелок десь на дорогах війни. У господарстві ним наливали курям воду, а потім котелок став протікати, то й стояв собі без діла. Але щоб викинути на смітник, ніхто в сім’ї й подумати не міг. Хоча баба Ганна інколи бувало спересердя пожбурить його зі словами: «Ця ще мені німецька брухта плутається під ногами!»

 У бабусі Ганни війна забрала двох юних синів. Як отримала другу похоронку, то лише за одну ніч стала зовсім сивою, навіть люди спочатку не впізнавали. Але іноді вона замислювалася і над долею невідомого господаря котелка: «Теж чиїмось сином був, і якась мати так само плаче за ним, хоч і німкеня. Материнські сльози в усьому світі однаково гіркі...»

Тож ця наша реліквія більше пов’язана зі спогадами не стільки про діда, як про бабусю, яка, до речі, мала бойовий і безстрашний характер.

– Пам’ятаю, 1942-го добре хліб уродив, – розповідала вона, а ми, принишклі, слухали. – Німці відправляли зібраний на колгоспних полях урожай до Німеччини. Для цього стали збирати мішки по всьому селу. Прийшли й до нас двоє – офіцер і його денщик.

– Давай мішки, матка,– кажуть.

– Немає!

– А це що? – показує на мішки з зерном, що стояли в сінях. – Висипай! – Я й не поворухнулася. Тоді німець повитягував мішки надвір, та й давай розсипати хліб просто на землю по всьому двору. Ох, як мене це розлютило!

– Не будеш, німчуро поганий, тут хазяйнувати! – з цими словами схопила офіцера за груди.

Той вийняв пістолета і почав бити ним бабу Ганну по руках, щоб відчепилася. Зчинилася справжня бійка, в якій бабуся подряпала офіцеру до крові обличчя. А найжахливіше – повідривала йому погони! Офіцер проте не стріляв: мабуть, пожалів дітей, що кричали від страху. Німці пішли з двору, прихопивши з собою мішки. Дивно, але через кілька днів на подвір’ї з’явився той самий денщик. Він повернув мішки і сказав, що німецький офіцер просив вибачитися перед «руською маткою», хоч йому й соромно за те, що вона повідривала йому погони.

Але про те, як при відступі німців захищала свою рідну хату, бабуся не любила згадувати. Як тільки-но німець підніс факел до стріхи і вогонь вже почав лизати солому, вона снігу – та на вогонь. Фашист її пхнув. Баба підхопилася та спересердя того німця лопатою по касці, аж виляски пішли. А потім знову – снігу на лопату, та на вогонь. Але в цьому поєдинку переміг ворог. Хата згоріла.

Давно вже немає бабусі Ганни, а розповіді про її хоробрість передаються до нашій родині з покоління в покоління. Солдатський котелок є лиш мовчазним свідком тих далеких років.