Ворожіння голосу Ольги Богомолець
Спів Ольги Богомолець – явище феноменальне, його важко охарактеризувати рамками якогось певного жанру. Як і саму виконавицю замало назвати лише співачкою. Бо вона – нащадок славного роду, відомий лікар, доктор медичних наук. Цій жінці пасують епітети: гарна, шляхетна, розумна. Молода мама трьох чарівних талановитих дітей вправно водить авто, тяжіє до екстремальних видів відпочинку, робить блискучі доповіді на міжнародних наукових конференціях, а на її концертах завжди аншлаги. Репетиції, зйомки, інтерв\'ю – це між роботою і сімейними справами. Ця жінка все встигає, їй все вдається. Усе, чого торкаються її руки, набуває рис досконалості й довершеності.
Концерти Ольги Богомолець – щоразу примітна подія в культурному житті столиці. Відбуваються вони зрідка – раз, іноді двічі на рік. Як правило, це благодійні акції, де збираються кошти на лікування дітей із малозабезпечених сімей. На концерт в «Українському домі», що відбувся 15 листопада, всі квитки було продано в день появи оголошень. Це 10-й, ювілейний, такий концерт.
– А як усе починалося? – запитую пані Ольгу.
– У дитинстві мене, як було заведено в усіх інтелігентних родинах, відвели до музичної студії навчатися музики. Але спершу грати гами було нудно, а вчителька стала об’єктом вправ на терплячість і часом бувала за крок від істерики. Словом, коли я остаточно залишила студію, всі полегшено зітхнули.
– Як же відбувся перший «вихід на люди»?
– Це був вечір, присвячений ветеранам–випускникам школи, які пішли на фронт просто зі шкільної лави. Написали сценарій, вивчили пісні. Лише акомпанувати було нікому. За тиждень до виступу я ще не вміла грати на гітарі, не знала жодного акорду. Навчилася. Співали «Землянку», пісні Окуджави. Мені тоді було 15 років. Ці пісні й досі дорогі – аж сльози навертаються, коли їх співаю. Після вистави до мене підійшов один із глядачів, відомий астроном, і сказав, що колись я стану зіркою. А для мене тоді це було дивно і зовсім неважливо.
Що то був не комплімент, а пророцтво, з’ясувалося через кілька років, коли Ольга Богомолець стала отримувати найвищі нагороди на конкурсах в Україні й за кордоном.
– Щоправда, перша спроба взяти участь у конкурсі скінчилася провалом – я не пройшла навіть відбірковий тур «Червоної рути», – продовжує пані Ольга. – Але того ж року подала заявку на участь у Всеукраїнському фестивалі авторської пісні й несподівано для себе перемогла.
– А як поставилися батьки до ваших музично-гітарних екзерсисів?
– Спершу вони не вважали, що це серйозно. Тому й дипломи, премії, привезені з конкурсів, викликали в сім’ї щире здивування. Однак таке документально підтверджене визнання, так би мовити, легалізувало потребу співати.
– Де ви вчилися гри на гітарі?
– Самотужки. У друзів, дещо підбирала сама. Наші студентські роки важко уявити собі без гітари. Тоді бардівський спів був вельми популярним. Були походи на байдарках і «колгоспи» з піснями під гітару. Було нуртування почуттів, бажання висловитися – стали писатися якісь рими, бо віршами це не назвеш. Точніше, з’являлись одразу пісні: мелодія вкупі зі словами. Поезією свої тексти не вважаю: мені здається, що без виконання і без голосу вони нічого не варті.
– Припускаю, що тодішній ваш репертуар і голос відрізнялись від того, що ми чуємо у виконанні Ольги Богомолець нині. Хто долучився до формування вашого смаку? Як з’явилися пісні на вірші Олени Теліги, Ліни Костенко, Василя Стуса, Леоніда Кисельова, Ярослава Лесіва?
– У нашому домі величезна бібліотека – книжкові полиці від підлоги до стелі, – і знайти там можна було все що завгодно. Із віршами Ліни Костенко у мене душевний резонанс: до них більше нічого не треба додавати, там усе є – музичний колорит, мелодія. Пісня народжується так само легко й природно, як дихання. Цією поезією висловлено таку гаму почуттів, такий їх потік, переливи й барви, що я не знаю, що ще можна додати. Вперше прочитавши вірш «Осінній день», зрозуміла, що це моя пісня. Так усе й почалося. Завдячую долі за знайомство з деякими людьми, які на різних етапах також впливали на формування мого смаку. Театральний режисер Віталій Семенцов колись подарував мені збірку поезій Леоніда Кисельова, а пан Євген Сверстюк – поезії Ярослава Лесіва, передані із в’язниці, переписані від руки.
Перемога в конкурсі «Оберіг», на творчому змаганні в польському місті Сопоті, премія імені Василя Стуса 1992 року – це можна вважати блискавичним сходженням. Сама ж співачка не приховує, що ніколи по-справжньому не вчилася ні співу, ні музики, навіть не знає назв тих акордів, якими так професіонально послуговується. А співає і грає «на слух».
– Не було спокуси залишити медицину й лише – співати?
– Була така хвиля піднесення, яка могла б винести мене в цей потік. Але, буваючи там, за лаштунками, бачила, як продюсери спілкуються з виконавцями, і вирішила для себе остаточно, що так зі мною ніхто й ніколи не поводитиметься. Крім того, чомусь завжди було відчуття, що я не маю права заробляти гроші тим, що мені ПОДАРОВАНО. Музика, пісні, що линуть із душі, мають для мене одне призначення – дарувати людям радість і робити світ трохи кращим.
– Ваші діти також співають?
– Ми всі співаємо. Діти знають багато народних пісень, залюбки їх і слухають, і співають. Андрійко, йому 15 років, має чудовий голос, кращий, ніж у мене, маленьким співав у хорі імені Ревуцького, тепер бере уроки вокалу, але хоче бути юристом. Катя гарно малює і збирається продовжити нашу лікарську династію. Найменша, шестирічна Ася, також любить малювати і займається балетом. Усі вони беруть участь у благодійних концертах.
– Чим іще ви хотіли б займатися, якими втіленнями наповнити своє життя?
– Передусім більше бувати вдома, в колі сім’ї. Народити ще трьох дітей, писати казки. Хочеться подорожувати, бачити щось нове, несподіване й гарне. Люблю пекти хліб. Люблю малювати, робити ляльки з ниток і клаптиків тканини, плести на спицях і дуже шкодую, що на це найбільше бракує часу. Захоплююся фотографією, маю свою колекцію чудових «портретів» маленьких комашок, метеликів, тварин…
Свого часу Ользі Богомолець пророкували непогану естрадну кар’єру. Виразна зовнішність, артистизм, джазовий тембр голосу. Та вона досить швидко визначилася у своїх уподобаннях і так і лишилася сама собою, ні на кого не схожою, неповторною, не додаючи собі аудиторії.
Гастролі у США, Франції, Німеччині, Польщі, записано два компакт-диски (зараз готується третій)... Попри очевидний успіх, аншлаги на концертах, Ольгу раніше діймали прискіпливі професійні музикознавці й критики, мовляв, і техніка співу неправильна, і голос не поставлений, і музика слабенька, а про гру на гітарі взагалі годі й говорити.
– Як ви реагуєте на критику?
– Продовжую співати, як підказує душа і говорить серце, а найголовніше – з великою любов’ю і повагою до людей.
Ми вже чули спів Ольги Богомолець у супроводі гітари, флейти, саксофону, камерного струнного оркестру, а цього разу її романси звучали у джазовій обробці, із джазовим оркестром. Ольга довела, що таке поєднання має право на існування. Щоправда, публіка тепліше сприймала романси у їх традиційному виконанні – під супровід гітари.
На концерті на нас чекала ще одна несподіванка – колискову на слова Миколи Вінграновського слухачі не лише почули, а й побачили у вигляді відеокліпу, чудового мультика, герої якого – діти і феї. Ідея створення «мультяшної» колискової належить самій співачці. Пані Ольга ностальгічно згадує телевізійного діда Панаса і вважає, що зараз дітям дуже бракує отого мудрого спокою, тепла й любові.
…Люди виходили з глядацької зали з наповненими очима, і було зрозуміло: світ може бути кращим.