Ми не переможні, якщо згуртовані під українським прапором

ТУРЕЧЧИНА – УКРАЇНА – 0:3 (Гусєв, 9, Шевченко, 18, 89). Рюшту, Толга, Сервет (Тунджай, 28), Емре, Юміт, Окан, Ніхат, Фатих, Гекдениз (Баштюрк, 54), Дениз, Хюсейн (Неджаті, 66), тренер Янал – Шовковський, Несмачний, Федоров, Єзерський, Русол, Шевченко (Назаренко, 90), Шелаєв, Гусєв, Воронін (Рикун, 60), Гусин, Воробей (Дмитрулін, 75), тренер Блохін. Арбітр Батишта (Португалія). 60000 глядачів.

Здається, нікого так не згуртовують труднощі, як українців. І гра в попередніх матчах не дуже клеїлася, і провідних виконавців наша команда втратила через травми, і можливу допомогу донецькі прогульники змарнували… Але опинилися хлопці в стамбульському пеклі, і, немов козаки-характерники, зімкнули надійно свої лави, не зігнувшись ні під шаблями, ні під кулями, звісно, футбольними. Вистояли завдяки воістину винятковому характеру. А перемогли – завдяки правдивій майстерності. Це і стало першопричинами найславетнішої, принаймні поки що, футбольної вікторії в історії незалежної України… Важко сказати, здивував Олег Блохін турецького колегу чи ні. Начебто чогось особливого ні в організації протидії, ні в складі команди наш тренер і не вигадав. Однак найважливішого таки досяг: «Я завжди знав, що команда не може відбутися без душі». А душа в неї, як і прагнув того Блохін, українська: хлопці під час виконання гімну руку на серце кладуть не з примусу… Дебют матчу вимагав особливої чіткості й навіть чіпкості в обороні, і з`ясувалося, що гості готові до цього: Русолу та Федорову, що відповідали за безпеку на центральній осі, активно допомагали двоє опорних хавбеків-руйнівників – Гусин і Шелаєв, а флангових оборонців Єзерського та Несмачного доречно доповнювали швидкісні напівоборонці Гусєв і Воробей. Остання подробиця стала надзвичайно важливою, бо саме з цієї причини турки так і не розправили крила своїх атак. А навпаки, вимушено збившись до купи на центральному напрямку й спробувавши досягти успіху завдяки короткій перепасовці, зав’язли в оборонних редутах українців, які, бездоганно підстраховуючи одне одного, блискавично перекривали можливі варіанти руху м’яча і просто віртуозно діяли на його перехватах. І все-таки загальмувати наступ опонента – півсправи. Щоб утвердитися в такій специфічній грі, потрібно й про контраргументи подбати як слід. І наші таки подбали. Українці досягли того, чого не вдавалося зробити в останній десяток років навіть найавторитетнішим європейським збірним: вони переграли міцну турецьку команду в атаці на її полі. Цьому сприяли по-сучасному швидкісний перехід од оборони до наступу і готовність прудконогих гравців атакувальної групи миттєво відриватися від опікунів у розрідженому просторі чужого захисту. Саме так були забиті всі м’ячі: блискавична передача з глибини оборони на вільне місце й відрив одного з наших футболістів, якого негайно підтримували доречними забіганнями ще двоє чи й троє партнерів, утворили ледь не ідеальні можливості для завершального дійства. Та не менш важливо, що нагод відзначитися за схожих обставин українська команда мала значно більше взагалі і ніж турки зокрема. Тому, що наші обмежили суперника в просторі та в часі, змусивши технічного, проте дещо повільного Емре занадто довго вовтузитися з м’ячем, уповільнюючи й розвиток атак господарів. Натомість наступ гостей, що не залежав од когось одного з польових виконавців, а був насправді колективним і базувався на раптовості та синхронності групового маневру, виявився по-справжньому гострим і результативним. А вже футбольна доля, завваживши загальну готовність до самопожертви, щедро наділила «жовто-блакитних» індивідуальною прихильністю. Відтак ефективність, надійність і віртуозність дісталася Шовковському, «чорнова» працелюбність – Шелаєву, слава неперевершених асистентів – Вороніну та його наступникові Рикуну, стрілецькі лаври – Шевченкові. А Олегові Блохіну, який згуртував український футбольний люд і наділив його правдивими достоїнствами, талан усміхнувся щиро, щедро віддячивши йому і нам особливою футбольною надією.