Ой чий то кінь стоїть…
Так складалося, що, розповідаючи про тварин, ми досі обходили увагою одного з найперших і найнадійніших друзів і помічників людини з дуже давніх часів – коня. Тож цього разу розповідь саме про нього. Тим більше, що й привід вельми поважний – Міжнародна благодійна фундація «Хайфер Проджект Інтернешнл» в рамках свого доброчинного проекту «Агроекологічна ініціатива: відродження гуцульського коня в українських Карпатах» провела на церемонію урочистого дарування двох жеребців цієї породи селянам Косівського району Івано-Франківської області. Побував на цьому дійстві й представник київської «Вечірки».
Окрім цього, я також узяла участь у міжнародній конференції «Розведення та використання гуцульської породи коней в Україні», де вкотре вже мала можливість пересвідчитися, що міжнародна спільнота таки хоче нам допомогти підняти з колін сільське господарство, яке важко уявити без надійного трудяги-коника. Так із давніх-давен тепло й ніжно називають українські селяни це миле й розумне створіння. А що воно й справді таке, ми бачили в селах Івано-Франківщини й Закарпаття, де навіть спробували проїхатися верхи на сумирних конях гуцульської породи, господарі та дарувальники яких, здається, знають про цих тварин усе і навіть трохи більше.
Їхня батьківщина – Карпати
Гуцульська – справжня гірська порода коней. Протягом історії по всій лінії Східних Карпат кордони багато разів змінювалися, тому на звання країни, батьківщини цієї породи, претендують і Румунія, й Польща, й Україна. За словами знавців, «гуцули» походять від справжнього карпатського тарпана. Перші згадки про гуцульських коней датуються XIII століттям. Припускають, що це – нащадки диких тарпанів і монгольських коней. Формуванню породи сприяли також місцеві робочі коні, так само як пізніше арабські.
Найдавніший кінний завод із розведення цієї породи розташовано в Румунії. Його було засновано поряд із Радовецьким кінним заводом 1774 року. Нині у ньому – близько 500 гуцульських коней. За часів Австро-Угорської монархії провадилася їх систематична цілеспрямована селекція для використання в кавалерії. До цього часу збереглися племінні книги, і тому прослідковується родовід гуцульських коней.
Подальший розвиток породи зупинила Перша світова війна. 1915 року табуни гуцульських коней було переміщено із Луцини до Вальдорфа (Австрія). Відтоді територія, на якій їх розводять, історично складається з регіону, відомого як Карпатський вигин, що об’єднує Румунію, Польщу і Словаччину.
І підкови не потрібні
Виведені у невибагливих і суворих умовах Буковинських Карпат, «гуцули» спочатку мали всі характерні риси диких коней. Їх сотнями розводили в горах у дуже суворих природних умовах. Ізольована від інших, порода розвинулася на стійких і сильних коней. Гуцульські – коні для верхової їзди і драйвінгу (верхово-запряжні). Прикметні риси цієї породи – надійний характер, незворушна натура, навіть коли стикаються з недосвідченими вершниками, спокій і врівноваженість, правильний тип, міцна конституція, невибагливість в утриманні й догляді.
У гуцульського коня прямокутний корпус. Круп добре розвинено, груди глибокі й широкі, голова виразна з великими очима і маленькими рухливими вухами. Шия міцна й мускулиста, спина дуже сильна. Копита маленькі й тверді, тому зазвичай гуцульські коні не потребують підковування. Зріст жеребців у загривку – 139-145 сантиметрів, кобил – 137-142. Масть здебільшого гніда з темною смугою по спині, також може бути булана, ворона, руда, сіра, мишаста; характерні риси породи – смуга по хребту й зеброподібні смужки на ногах.
Гуцульських коней часто використовують як робочих у лісах, а також як верхових та в’ючних на гірських стежках. Бо цей невеликий кінь дуже сильний, несприйнятливий до хвороб і може жити просто неба цілісінький рік. Він незамінний у горах, бо дуже стійкий і здатен зберігати високу швидкість на схилах та небезпечних гірських стежках.
Стали популярними і в Англії
Зараз гуцульських коней розводять переважно в Буковинському регіоні в Румунії, а також в Угорщині, районах Словацької Республіки, в Польщі та в Україні. Останніми роками ці коні стали популярними навіть в Англії.
Гуцульські коні сьогодні – незалежна й унікальна порода. З 1979 року їхній генофонд підлягає захисту як рідкісна місцева порода. З цією метою 1994 року було сформовано Інтернаціональну Федерацію гуцульських коней, яка має на меті забезпечити єдину методику розведення цієї унікальної породи на території, де вона поширена. Долучилася до цієї справи й Міжнародна благодійна фундація, що вже десять років, з 1994-го, допомагає селянам західних областях України розвивати свої господарства. Проект «Відродження порід тварин, що зникають на Гуцульщині» спрямований саме на збереження генофонду цих коней. За цей час сільським родинам Косівського району Івано-Франківщини уже подоравано тридцять кобил. А ті, в свою чергу, перший приплід жіночої статі, виростивши його до встановленого громадою віку, передають іншій селянській родині та діляться з нею знаннями й досвідом із утримання й розведення. Словом, хоч завдяки закордонним благодійникам коні повертаються в господарства українських селян, які завжди були ознакою добробуту й хазяйновитості.