Білий адмірал і дослідник Арктики
Приємно, що не кажіть, а можемо ми, приміром, про одіозні постаті гадати, що гадається й історію виводити на чисту воду із совіцьких заторів. А ось у сусідній РФ такі спроби пополемізувати найчастіше наштовхуються на глухий мур відвертого цурання. Якось ми вже писали про встановлення пам’ятника Андропову на місці ГУЛАГівського концтабору в Петрозаводську, де утримували дітей, ним же забитих, карельських партизан. А нині хочемо розповісти, про перепетії навколо імені білогвардійського адмірала Олександра Колчака.
Війна пам’ятників
У Санкт-Петербурзькому військово-морському інституті розгорівся справжній скандал. Причина – спроба керівництва навчального закладу увічнити пам’ять його випускника адмірала Олександра Колчака. На пам’ятному знаку із чорного граніту, виготовленому відомим скульптором Олександром Добровольським, витесано барельєф адмірала із білого граніту з написом: «1894 року Морський корпус закінчив славнозвісний російський флотоводець і полярний дослідник адмірал Олександр Колчак». Поштовхом для переоцінки історичних фактів керівництво інституту (не так давно він називався Вищим військово-морським училищем імені Фрунзе) стала… несподівана мода на «повернення в стіни альма-матер» колись «сплюндрованих комуняками» імен російських морських офіцерів. Контр-адмірал Микола Скок, начальник інституту, однозначно висловився, що Колчак заслужив право на пам’ять у Морському корпусі. Однак це не знайшло підтримки в більшості викладачів. Відомо, що в 1919 -1920 роках в Омську адмірал проголосив себе верховним правителем Росії і очолив боротьбу з більшовиками.
Саме цей факт з біографії Колчака вирішив долю пам’ятного знака. Як вважає заступник начальника інституту з виховної роботи Микола Рижих, серед випускників Морського корпусу «чимало гідних постатей, які внесли вагоміший вклад в історію держави, аніж цей царський адмірал із заплямованою репутацією».
Але не тільки в Санкт-Петербурзі згадали про роковини адмірала Колчака. Ювілей, схоже, може спровокувати черговий спалах «війни пам’ятників» в Іркутську. Неподалік цього сибірського міста, на кризі Ангари, наприкінці громадянської війни більшовики розстріляли білогвардійського лідера. Місцеві козаки, які щороку 7 лютого проводять на місці страти адмірала і прем’єр-міністра його уряду Віктора Пєпєляєва поминальну службу, давно вимагають встановити в Іркутську пам’ятник Олександрові Колчаку – якраз навпроти того місця, де стоїть бюст першого голови ВЦВК Якова Свердлова, якому належить авторство директиви про «ліквідацію козацтва». Переважно поряд з «інородцем» Свердловим здебільшого й починаються поминки за Колчаком. До бюста Свердлова учасники мітингу зазвичай приносять вінок із колючого дроту. Традиція сягає 1992 року. Триразовий козацький вигук «Будь ти, Яшка, проклятий!» – найпристойніше, що доводиться вислуховувати мармуровому більшовику, який, до речі, навіть не дожив до розстрілу Колчака. «Козаки наразі не хочуть руйнувати пам’ятник Свердлову, але задля історичної правди навпроти нього на тому боці Ангари має бути пам’ятник адміралові Колчаку», – каже отаман іркутського Козацького війська Микола Меринов.
Диктатура, але не пролетаріату
...Ніч на 18 листопада 1918 року в Омську була неспокійною. Стався державний переворот, верховним правителем Росії з диктаторськими повноваженнями проголосили адмірала Колчака, полярного дослідника, вченого, флотоводця. Переворот був безкровним. Деяких керівників Директорії білогвардійські офіцери просто вислали за кордон. Bійсько визнало нову владу. Есери, меншовики, деякі лідери національних рухів сформували опозицію. Проте вищість Колчака згодом в Сибіру визнали Японія та США. Отак на Уралі і на Далекому Сході «білі» встановили свою диктатуру. Щоправда, на відміну од пролетарської, вона була такою тільки на папері. Адже існували й опозиційна преса, й найрізноманітніші політичні організації, й робітничі профспілки.
Узимку 1920-го білого адмірала утримували у тюрмі з ліричною назвою «Білий голуб». Від неї дорога спускається вздовж річки Ушаковки до Ангари. Тут, де одна річка впадає в іншу, більшовики розправилися з Колчаком. Тіло кинули в ополонку. Як цинічно написав у спогадах один із учасників розстрілу, «відправили адмірала в останнє плавання». Місце вбивства, вочевидь, обрали не випадково: там де Ушаковка впадає в широку Ангару, утворюється дуже потужна течія. Тіло мало віднести бозна-куди. Останнє, що міг бачити Олександр Колчак тієї лютневої ночі, – бані Знаменського монастиря на високому березі. На його території, в сквері при храмі, поховано дружин декабристів.
Іван Бунін у статті, присвяченій річниці смерті Колчака, писав таке: «Схиляю голову перед його могилою. Настане день, коли діти наші зауважать ганьбу і жах наших днів і їм доведеться багато що пробачати Росії. Настане час, коли золотими рядками на вічну славу й пам’ять буде викарбовано його ім’я в літописі російської землі».
Острів Колчака чи острів Растаргуєва?
Ім’я Колчака прибрали не тільки з історії, а й з географічної карти – 1937 року острів Колчака було перейменовано на острів Растаргуєва. До того ж виникла топонімічна абракадабра, адже неподалік нього, у П’ясинській затоці, вже є острів Растаргуєва. Чи будуть повертати стару назву, якщо й меморіальну дошку забрали в архів?
Утім, головнокомандувач ВМФ РФ адмірал Куроєдов звернувся до Думи Таймира (виявляється є й така) з пропозицією повернути острову колишню назву. І Таймирський автономний округ підтримав сучасного адмірала. Але тут раптом: «Хто платитиме за переробку карт?» – запитали із Роскартографії. Подумав головнокомандувач і відповів: «ВМФ». І формальності влагоджено, і гроші є, але справа чомусь на цілих два роки завмерла, немов до дна Карського моря примерзла?
У матеріалах, підготовлених Роскартографією до 14-го засідання Міжвідомчої комісії з географічних назв (воно мало відбутися 18 березня цього року, але не відбулося), є всього два серйозних аргументи «проти». Перший – твердження Інституту військової історії міноборони РФ: «...пропозицію про перейменування острова варто розглянути ще раз лише після прийняття юридичного рішення про реабілітацію О.Колчака». Тож російські військові історики м’яко перевели питання в політичну площину. Другий – у матеріалах Роскартографії знайшовся лист Військової колегії Верховного Суду РФ, де зазначається: «Щодо пропозиції про перейменування острова Растаргуєва одного юридичного аспекту замало, Військова колегія Верховного Суду РФ не вважає можливим його доповнювати».
* * *
...1900 року із Кронштадта на судні «Зоря» відправилась на схід полярна експедиція. Її керівник, відомий учений Едуард Толль мріяв відкрити нові острови й нанести на мапу… Землю Санникова. Так, тоді, за молодих літ Колчака, ще вірили в цей міф. На судні, спорядженому Академією наук, вахтовим начальником, гідрологом і магнітологом був 26-річний лейтенант Олександр Колчак. Спостереження, зроблені Колчаком на «Зорі», стали основою для фундаментальної праці молодого вченого «Лід Карського і Сибірського морів». Найвизначніше його відкриття – глобальна картина дрейфу льоду в Північному Льодовитому океані. Він передбачив, що крім загального руху зі сходу на захід є ще й кругооберт за годинниковою стрілкою з центром при полюсі відносної недоступності. Гіпотезу через піввіку підтвердили траекторії руху радянських і американських дрейфуючих станцій. У травні 1901 року, під час зимівлі «Зорі» на західному узбережжі Таймирського півострова, Толль і Колчак за 41-й день здійснили 500-кілометровий перехід на собачих запрягах. Одному з островів у Таймирській затоці Карського моря Толль дав назву на честь його першовідкривача – Олександра Колчака.
Ще за два роки Колчак організував і очолив надзвичайно сміливий і небезпечний похід з метою порятувати Едуарда Толля, який з трьома супутниками не повернувся із острова Беннета. Цей похід поставив Колчака в один ряд з найвідомішими дослідниками Арктики.