19 листопада 2004 року, п'ятниця №195 (17381) останнiй номер RSS
Головна КИЇВ УКРАЇНА СВІТ ОСВІТА ПОЛІТИКА КРИМІНАЛ МЕДМІСТЕЧКО СЛОВО ІСТОРІЯ ЗООСВІТ МУЗОН СПОРТ

 СЛОВО
19.11.2004

«Нема раю на всій землі», або Проза життя Євгенії Кононенко без імітацій
Експеримент

Шановні читачі, цим матеріалом розпочинаємо експеримент, суть якого стане зрозумілою після  публікації ще однієї рецензії. Отож, інтрига…

Представляти Євгенію Кононенко  читачеві не треба. Сьогодні вона чи не найпопулярніша українська письменниця, до її текстів не слабне читацький інтерес. Не той, штучно підтримуваний  саморекламою чи рекламою видавництв, яким треба збувати розкрученого автора. А той, що  йде від спраги на людяну цікаву книгу, в якій би віддзеркалювалася мінлива ріка дійсності. Тобто на справжню, неперебутню літературу, яка, переживши моду на себе, залишається актуальною, свіжою, а тому й потрібною. Що й підтвердила   щойно видана «Кальварією» її  нова книжка «Повії теж виходять заміж», укладена із «старих» новел, що були написані й оприлюднені ще на початку 90-х  і з яких, власне, почалася її популярність, секрети і загадки якої і спробуємо розгадати у цій непретензійній розвідці.

Отож, секрет перший. Принаймні для мене, присутність Євгенії Кононенко  в українському пострадянському літературному просторі почалася задовго до її широковідомих романів «Імітація», «Зрада», а ще 1992 року  з  новели, або тексту, як вона вперто називає свої твори, – «Нові колготи». Тоді, дванадцять років тому, вона писала про те, про що ніхто не писав, а тому так, як ніхто не писав: жорстко, експресивно, безбожно одверто, відкриваючи такі содомітські глибини обивательського єства, вирощеного у апокаліптичних джунглях великого міста,  про які інші або не здогадувались, або соромились говорити на гребені всенародного пробудження.

Секрет другий. Можливо, письменниця, щиро відгукуючись на злобу моменту, і не усвідомлювала, що пише літопис епохи національного відродження, яка почалася саме із відродження самоповаги жінки. І це не перебільшення. Сьогодні, перечитуючи новели Євгенії Кононенко, переконуюсь в її  адекватному відчутті  драматичних реалій,  глибинній громадянській позиції, про яку вона ніде не згадує і їй ніхто із славословів не нагадує.

Третій секрет успіху прози Євгенії Кононенко – в її оптимістичній настроєності. Її героїні, пройшовши всі випробування розчаруванням, відчаєм, приниженням, виходять з цієї клоаки... сухими і чистими. Наперекір усьому: ситуаціям, обставинам, навіть – долі. А що робити? – ніби запитує нас письменниця і відповідає вчинками своїх феміністок: іншого виходу просто нема.

І це свята правда. Розпад радянської системи спаралізував привчених до передбачуваних ситуацій, запрограмованих на мінімальну соціальну стабільність  чоловіків. Тож жінкам довелося і самим виборсуватися, і чоловіків витягати за  чуби із цього  паралітичного стану. І ніхто так живописно, так тонко і драматично не показав  цей подвиг українок початку 90-х минулого століття, як Євгенія Кононенко. Подвиг, присмучений гіркою тугою навіть не за лицарем,  а надійним чоловічим плечем.  Не розпуста, навіть не ностальгія за нормальним чоловіком, а відчай від злиднів, від безпорадності батьків своїх дітей, штовхає наукового співробітника Київського Інституту гуманітарних проблем сучасності Нелю Тимченко з новели «Special women», інтелігентних інтелектуалок Руслану («Діалоги та непорозуміння), Гелену, солом’яну вдову при живому чоловікові («Нема раю на всій землі») у любовні авантюри із іноземцями.  Але... дороги їхні повертають із ситої Європи до рідних злиднів, до розгублених чоловіків, що рятуються писаниною віршів від суїцидних поривів, до зашорених і майже святих своїх старих матерів, до дітей, яких ще треба ростити для України.

Книжка «Повії теж виходять заміж», як і наш грішний світ, ділиться на  два розділи: «Там» і «Тут». Там – трагедії замість щасливого кінця казки про Попелюшку. Тут – чвари, свари, розгул сексуальної революції на тлі зубожіння і деградації, продажність чоловіків, які не згірш бандитів продають своїх дружин багатим іноземцям за чек у кількасот дойчмарок чи франків («Драні колготи», «Нові колготи»), і все-таки незнищенна наївна надія на казку про Попелюшку, у яку, виявляється, вірять не тільки жінки, а й нереалізовані, «фемінізовані» українські чоловіки («Дати», «Півтора Григорюка»)...

Секрет четвертий – у  її письмі, лаконічному і логічному, без словоблудства із «завитушками», до чого змушений вдаватися письменник, коли бракує живого життєвого матеріалу. Євгенії  Кононенко ніколи  того не бракує: вона знає міське, точніше столичне буття в подробицях.

Отож, перечитуючи нібито давно  відомі тексти щойно видрукуваної книжки, починаєш розуміти, в чому  секрети  популярності Євгенії Кононенко. Чому літературний процес  епохи незалежності виявився її  літературним простором, і вона ввійшла в нього рішуче і поважно, зрілим майстром,  перед тим відгостривши «стило» своє і стиль над перекладами кращих зразків французької літератури?

Уже самі назви її найбільш відомих романів «Імітація» і «Зрада» мимоволі  окреслюють коло болісних і болючих суспільних проблем, і внутрішніх (моральних) принципів Євгенії Кононенко – життєвих і творчих. А ще точніше, її реакції, реакції пробудженої (не боюся цього слова)  нашою шовковою революцією жінки на ту пошесть, що мором морить ще затиснуте між Сциллою і Харибдою – минулим і майбутнім – наше суспільство, що, схоже застрягло у трясовині «епохи перемін» і відчаю межових станів.

Часом здається, що героїні Кононенко не обтяжені, м’яко кажучи, моральними умовностями. Отримавши разом з державною незалежністю і свою (хоч і відносну) незалежність, гнані незнищенним гріхом прародительки Єви – цікавістю і жадобою спокус, кидаються  пізнавати світ, щойно завішений залізною забороною. Але вже скоро навіть найбільший з читачів пуританин і секстит починає розуміти, що це не так. Навіть тоді, коли деякі з них  справді бунтують, кидають виклик брутальною поведінкою лицемірним  суспільним канонам, на жаль, уособленим найближчими людьми, як у новелах «Два квитки до опери», «Поцілунок у сідницю» чи «Закони жанру й логіка сюжету». А потім просто приймають правила безглуздої, але невідворотної гри, щоб вижити, отямитись, зорієнтуватись і почати жити. Жодна з цих шукачок щастя не покидає напризволяще дітей, старих батьків, навіть  ганчір’яних своїх шлюбних чоловіків. Вони виконують свої обов’язки перед рідними, навіть коли доводиться продавати себе ради успішної операції свекрухи (новела «Нові колготи»), і ця безглузда жертовність вивищує їх у найважчих, най-брутальніших ситуаціях.

І взагалі, не пошук пригод, не схильність до примітивного адюльтеру штовхає її героїнь у коловерть планетарного життя,  а мрія про достойне людське життя, в якому б тебе сприймали як жінку, людину, а не одвічну тяглову конину. І тисячі пострадянських попелюшок кидаються в пошуки заморського принца, який допоможе їм здійснити заповітну мрію. Але, виявляється, казка бреше... Немає принців – ні тут, ні там... Є недалекі, розчаровані, скупі обивателі нудної Європи із середніми достатками. Це в кращому разі. У гіршому: замість палаців – борделі, замість принців – клерки, замість лицарів – збоченці і пройдисвіти.

«Нема раю на всій землі» – не даремно так називається одна з найкращих новел книжки. Сумна, драматично-іронічна повість про розчарування доброї, розумної і чесної київської інтелігентки, доведеної до відчаю злиднями, безробітним чоловіком, і всім цим життям. Зрозуміти, що нема раю на всій землі, як і принців, хоч як це  дивно, їй допомагають «рідні» аферисти з Бородуліна, які благополучно перетворили мрію пострадянських жінок знайти достойного супутника життя у сімейний бізнес...

Історії, долі... виписані точними мазками, жорстко, іноді з іронією. З них авторка  вміло монтує жорстоку мелодраму київського життя, де кожен марить щастям, як вміє, бореться за нього, і цим виправдовує своє нелегке гріховне існування. Однак, захищаючи своїх героїнь, Кононенко не  шкодує їх. Як і нас, читачів. Вона нас карає правдою, гіркою правдою життя без імітацій. Водночас письменниця любить своїх неспокійних буремних емансипаток... і певно тому, ніколи не ставить у своїх  (у їхніх!) історіях жорстоку крапку. Вона  залишає своїх героїв або на порозі невідомого, або на півдорозі  до мрії чи й... додому. Милосердно, як і належить Творцеві,  залишає їм перспективу. Шанс. І цей хід, ця  обнадійлива незавершеність сюжету, а отже, й продовження життя, – ще один секрет успіху  творчості Кононенко.  Адже її фемінізм, як і тексти, – не елітарний, для обраних і втаємничених, а глибоко соціальний, що починається з громадянської позиції жінки, яка прагне жити в нормальній державі з нормальним суспільством. А проза – талановита і читабельна у найвищому значенні цього слова.

Галина Тимофіївна Тарасюк




Статтi


Номери газети


Вакансiї


Контакти


Питання






© Вільна група "Як справи - Київ".

У разi використання матерiалiв сайту,
посилання на "Як справи - Київ" обов'язкове.