«Справжній полковник» за п’ять тисяч доларів
Усім добре відомо, що «справжнього полковника» не існує без... «мадам Брошкіної». Всесвітня історія шахрайства (якби, звичайно, хтось її написав) тисячу разів засвідчила б, що саме туга романтичного і довірливого жіноцтва за казковим принцом, лицарем чи «справжнім полковником» викликає із кримінального «напівсвіту», тюремних зон, соціального дна найхимерніші фантоми пройдисвітів, безоглядною жертовністю провокуючи цих покидьків на такі «подвиги», перед якими завмирає наймогутніша фантазія.
А ще жінкам здається, що своєю любов’ю вони можуть олюднити навіть нільського крокодила і перевиховати уссурійського тигра, перетворивши його на ситого домашнього кота...
І це – друга помилкова ідея-фікс, яка живе в головах наших добропорядних і милосердних паній і панянок, і про яку, хоч як це дивно, здогадуються якраз всілякі шелихвости, і звичайно ж, полюють на них, справді знудьгувавшись за жіночим теплом і ласкою. А оскільки, відповідно до закону про підлість, на ловця і звір біжить, то міліції і судам вистачає роботи... А людям – балачок.
Наталі Миколаївні після розлучення з чоловіком було теж незатишно й самотньо на цьому світі. І образливо на долю-мачуху, що постійно підсовувала їй пияків, неврастеніків і «язвеників», тобто хворих на виразку шлунка, яких треба було напувати, годувати і лікувати, звісно, за власні гроші. Тому Наталя Миколаївна швидко в кавалерах розчаровувалася, леліючи мрію, що все-таки колись і на її вулиці з’явиться омріяний силует. І він з’явився. В особі Віктора Олександровича, ставного, чорновусого, з виправки видно – полковник. Він ішов між рядами столичного речового ринку, на якому вона працювала реалізаторкою у палатці куми, уважно видивляючись серед барвистого лахміття симпатичне личко і милосердну душу, просто на крик її самотньої душі, готову підставити надійне плече і здійснити будь-яку її мрію. Навіть таку задавнену, як ремонт. Власне із запитання: «Дєвушка, вам не надо сдєлать ремонт?» – і почалося їхнє знайомство. А продовжилося наступного дня у місцевому кафе, куди чарівний лицар запросив її після роботи.
Віктор Олександрович виявився не тільки галантним, а й щедрим кавалером, до всього ще й веселим і дотепним співрозмовником, саме з тих чоловіків, в яких жінки закохуються з першого погляду, а починають довіряти з першого слова. Прогулянки вечірнім Хрещатиком, щирі розмови за чашечкою кави в якомусь кафе, рідше – столик на двох у дорогому ресторані. При кожній зустрічі – розкішні троянди. Чого ще треба жінці, тим паче тій, у якої все є, крім щастя.
У тих щирих бесідах поволі відкривали вони свої душі і таємниці. Так від захмелілої жінки Віктор Олександрович дізнався, що Наталя Миколаївна хоче викупити у куми, яка у свою чергу збирається відкривати магазин, ту саму палатку на ринку, де нині працює, яка, тьху-тьху, дає непоганий прибуток. І він зізнався, що сам мав справу з бізнесом «купи-продай», але погорів, точніше, трапився нечесний на руку компаньйон, тож тепер змушений займатися євроремонтом, щоб згодом знову серйозно «розкрутитися». Хоча й зараз йому непогано: має бригаду класних майстрів, тільки от офіс ще не відкрив з причин економії.
Отак з’ясувалося, що в них є багато спільного, а отже, й майбутнє. Скоро Віктор Олександрович уже обміряв квартиру Наталі Миколаївни, підраховуючи, скільки чого треба на євроремонт. Сказав, що зробить сам, без бригади, а отже, безплатно. Коли ж Наталя Миколаївна зібралася по товар чи то до Харкова, чи до Росії, то (не без ініціативи кавалера) запропонувала Віктору зовсім переселитися до неї, щоб усього себе віддати роботі.
Але відрядження Наталі Миколаївни зірвалося. По-перше, вибори. По-друге, кумі магазин підвернувся – продає палатку. А тут цей ажіотаж довкола долара!.. Налякані загрозою можливої інфляції, люди неначе подуріли, кинулися скуповувати зелені. А Наталі Миколаївні, кров з носа, треба готівкою кілька тисяч – і то вже. Але навіть з її зв’язками з дівчатами в обмінних пунктах на ринку не виходить нашкрябати потрібної суми зелених: не здають люди і що тут вдієш!..
Звісно, що своїми гризотами вкрай заклопотана Наталя Миколаївна поділилася із Віктором Олександровичем. На що той, як і годиться бувалому бізнесмену, лиш руками розвів:
– Дєвушка, какіє проблеми?! Проблем нєт – тєм боліє с баксамі...
І тут же комусь зателефонував зі свого мобільного, мовляв, «надо срочно ... штук? – і запитливо подивився на Наталю Миколаївну.
– П’ять, – не довго думаючи, підказала та.
– П’ять, – повторив Віктор Олександрович у слухавку і передав телефон Наталі Миколаївні. Приємний чоловічий голос у трубці, що начебто належав заступникові керуючого одного з відомих і процвітаючих банків столиці, сказав, що, коли Наталі Миколаївні потрібна така сума, то вона має все зробити уже, буквально «в бліжайшіх полчаса»...
Звісно, Наталя Миколаївна від такої нагальності впала в паніку, бо тільки на дорогу від її дому до знаменитого банку добрих сорок хвилин їзди... А вона ще не зібрана... А як в такому вигляді та в таку установу? Одне слово, біда! Але Віктор Олександрович, хоч теж був знервований ситуацією, заспокоїв жінку як істинний джентльмен: – Нє волнуйся – подождьот... Но спєшить надо, – і по мобілці викликав таксі. А воно ніби за рогом чекало – за секунду дзвінок, що вже біля під’їзду. А Наталя Миколаївна ще в халаті і бігуді!..
Тож нічого не зоставалося жінці, як шаснути у кладовочку по торбу з девальвуючими рідними гривнями. Саме в цю мить знову нетерпляче зателефонували із таксі, і Віктор Олександрович, лаючи таксиста останніми словами, схопив торбу і навіть не глянувши на її внутрішній вміст, вискочив за двері.
Наталя Миколаївна з балкона тільки побачила, як таксі рвонуло від під’їзду, і то так шпарко, що вона не тільки не встигла запам’ятати номера, а й того, що на нім не було звичної «шахматки». Згадала ті подробиці лиш вранці наступного дня, після того як її «полковник» не прийшов на ніч...
А в той самий момент, коли «мадам Брошкіна» зібралася до міліції, зателефонував її «полковник» і тихим голосом попросив, щоб вона не хвилювалася, що зараз він біля одра вмираючої матері у Василькові, і не міг до неї дотелефонуватися раніше, щоб повідомити про своє горе. Але матері вже краще, і він от-от приїде, отож – «не хвилюйся і чекай».
Голос коханого був такий зболений і щемливий, що Наталя Миколаївна, стиснувши в кулаці розтривожене поганим передчуттям серце, чекала до пізнього вечора. А не дочекавшись і не знайшовши у чайничку в серванті своїх золотих прикрас, зрозуміла, що «справжній полковник» давно пересік український кордон не без її допомоги і з її грішми та золотом. Іти заявляти в міліцію ради того, щоб дізнатися справжнє ім’я та по батькові міжнародного афериста, за яким плаче разом з Інтерполом не одна ошукана жіноча душа, було для Наталі Миколаївни все одно, що привселюдно зізнатися у своїй дрімучій дурості... Отож залишалося одне: висповідатись, заливаючись сльозами, єдиній вірній подружці – подушці... А там видно буде... А може... й полковник повернеться... Всілякі ж дива у житті бувають. Навіть запропащі злочинці стають людьми... Тим більше, що у Віктора Олександровича стільки... чеснот, яких в день з вогнем не знайдеш і серед добре знаних порядних чоловіків.