Успіх знайшов в аеропорту

Із самого народження й до 14 років Вадим Перельман жив у Києві в комунальній квартирі на вулиці Горького, 15. Потім поїхав до західної Європи, а звідти – до Канади. Цього ж року його дебютний (!)  фільм «Дім з піску й туману» було висунуто на «Оскар» одразу в трьох номінаціях. Нещодавно Вадим Перельман був членом журі кінофестивалю «Молодість», що проводився у столиці України. Своїм «Поверненням  до Києва я наче замкнув ще одне важливе  коло свого життя», – каже Вадим.

Унікальність долі режисера в тому, що успіх його фільму приніс досвід життя в еміграції. У центрі «Дому з піску й туману» – суперечка про маленьке старе бунгало, яка перетворюється на зіткнення культур та призводить учасників до жахливого фіналу. «Моя картина розкриває тривожну правду про те, що іноді не ненависть, а надії можуть розділити нас, – каже пан Перельман, – крім того, «Дім...» – це історія американської мрії, яка недосяжна».

Стрічку знято за однойменною книгою американця Андре Дюбю III, опублікованою 1999 року. В ній подається історія двох людей, знедолених і зневірених – Массуда Аміра Берані, колись впливової людини у себе на батьківщині, в Ірані, якому тепер доводиться заробляти на життя поденщиною у США; та Кеті Ніколо, яка щойно позбулася наркотичної залежності. Боротьба за будинок може знищити їх обох... Роман став сенсацією, а Вадим Перельман випадково знайшов книгу в римському аеропорту. «Я відчув, що маю розповісти цю історію, – пригадує режисер, – вона про самотність, про емігрантів та про людей таких, як Кеті, які почуваються емігрантами у себе вдома».

Глибоке розуміння Перельманом проблеми стало причиною того, що письменник передав права на екранізацію дебютанту, хоча досі відмовляв визнаним майстрам.

Вадим Перельман зізнається, що більшість спогадів його київського дитинства – нещасливі. У 70-х за два роки померло п’ятеро близьких родичів. Батько загинув у автокатастрофі, коли Вадиму було дев’ять років. Через п’ять років родина – Вадим та його мама Жанна –  отримали офіційний дозвіл  виїхати з СРСР.

«Ми тоді тікали, наче від смерті, тому нині мені здається, що я зазирнув в очі смерті та більше її не боюся, – розповідає Перельман. – Звісно, місто за цей час змінилося, розрослося... Я приїхав з мамою та дивлюся на все її очима»…

Після від’їзду майже рік у Відні очікували на канадську візу. Потім оселилися в Едмонтоні. Хлопець розносив газети, а мама знайшла роботу в магазині. Вона вдруге вийшла заміж, але у Вадима з вітчимом не склалися стосунки. 16-річний хлопець пішов з дому та жив на вулиці.

«Про нормальне життя почав думати тоді, коли вступив до університету, де вивчав фізику та математику, – пригадує Перельман. – Багато читав. Власне, я робив це усе життя, а навчився читати у чотири роки – вдома, у Києві. Я зростав на класичних романах, телевізора не було, а в кіно не хотілося ходити».

Згодом кіно все ж привертає увагу, він іде на факультет кінорежисури. Засновує власну компанію і протягом тринадцяти років знімає рекламні та музичні ролики. У цій сфері Перельман став популярною особою – робить  рекламу для великих міжнародних компаній. Ця робота приносить  «і задоволення, і гроші, і досвід».

Подальша історія відома: Вадим Перельман вмовляє зірок знятися у своєму кінодебюті.

«Я фаталіст, впевнений, що усі ми пливемо річкою, і вже давно визначено, на який берег випливемо», – каже Вадим. Також він зізнається, що вже більш ніж наполовину почувається американцем. Та все-таки, Перельман каже, що із задоволенням створив би в Києві навіть наступну свою картину. Нині режисер роз’їздить світовими кінофестивалями  та чекає серйозного матеріалу.

«Вважаю, що українські актори не гірші за голівудських, – розмірковує Вадим. – «Пробитися» у Голівуді складніше чи легше? Усюди складно, я впевнений, що жорстка ієрархія в культурному середовищі існує і тут. Єдиний вихід – вірити в себе».