За право «не знати»
За великим рахунком, винесену в заголовок фразу годилося б приберегти для іншого, вагомішого випадку, котрий – як знати? – може, колись, не приведи Господи, доведеться пережити нашій Україні.
Бо нині, як засвідчило, зокрема, розширене засідання «Телепресклубу» (ТРК «Київ») і як стверджують майже всі його учасники – народні депутати, політологи, журналісти тощо. – «проблема» двомовності і подвійного громадянства, що вигулькнула під час передвиборних перегонів-2004, – це ніщо інше, як «суто політична спекуляція», до того ж незграбна.
Народні депутати України Іван Плющ, Павло Мовчан, Володимир Яворівський, депутати Київради Олександр Петік, Олександр Кулик, політолог Володимир Кулик переконливо довели, що провладному кандидатові в президенти України просто не було з чим іти на вибори, тож і довелося взяти на озброєння ці зовсім неоригінальні, абсолютно неактуальні і давно відкинуті світовою практикою ідеологічні «козирі». Присутня в залі молодь – переважно студенти Інституту журналістики і Київського національного університету культури і мистецтв – також не вбачала в «проблемі» предмету для дискусії. Молодій людині початку ІІІ тисячоліття здається природним і зрозумілим, що, згідно з відповідними статтями Основного Закону, унітарна держава Україна має одну державну мову – українську і одне громадянство – українське.
Про що тут сперечатися? Кому такий стан речей не до шмиґи? У кого це ностальгійно-солодко занила шия по російському ярму? Студенти – люди грамотні й поінформовані. Вони в курсі, що в російських «братів» напряжонка з призовниками, особливо в «гарячі точки». А дядьки отечества чужого, що, як свідчить поширене в українських ЗМІ фото російського журналіста, уже й не знають, як зігнутися-вигнутись перед президентом Росії, аби йому догодити. Мало їм по вкраїнських селах афганських могил, доповнять їх чеченськими, карачаївськими, осетинськими… Але то, як кажуть, проблема дядьків. Чи ж є резон нам полегшувати їм її розв’язання?
Але ще, ще і ще звучало у виступах: політична спекуляція! Тож розмірковування про «досвід Швейцарії» і «ґулі Квебека» щодо двомовності, про те, що практика подвійного і більше громадянства застосовується у виняткових випадках і ніде у світі не є масовим явищем, про те, нарешті, що саме щодо Росії обидва «нововведення» можуть обернутися для України такими бідами, порівняно з якими Чорнобиль здасться незначною дурничкою, висловлювались ніби між іншим. І все ж, думка політолога Володимира Кулика про справжню природу прагнень деяких категорій населення до «другої державної мови» вразила бувалих у бувальцях журналістів своєю влучністю. Украй заманливою для них є… можливість і право НЕ ЗНАТИ української мови. Чому б не поборотися за непорушність свого «проффесорського» рівня? За комфорт і затишок ущент зросійщеної малорасейської душі? Адже двомовність ця категорія розуміє по-своєму: вільно вибирати милу серцю державну мову, а немилу – відкидати. Відгадайте з трьох разів, яка опиниться в ролі відкинутої?