Люблю «Симиренку»!

Мене щоразу вражає, коли відчуваю, як мова – ніби справді достеменна жива істота! – розвивається за своїми власними законами.

Ось подумайте про єдине слово: «Симиренка». Хоч би де зайшлося про цей сорт яблук, у просторіччі ніхто ж не скаже повністю: «Ренет Симиренка». А просто – «Симиренка». Тобто родовий відмінок став фактично у цьому випадку називним. І тому відповідно й відмінюється та вимовляється: «У вас немає «Симиренки?» Або: «Я люблю «Симиренку» чи «Засадив «Симиренкою». Алогізм? Це як подумати! Але  ось таку масову пам’ять про себе залишив у народі Левко Симиренко (1855-1920), видатний український помолог, який народився у Млієві на Черкащині. Син Платона Симиренка, промисловця-цукрозаводчика, одного із засновників раціо-нального садівни-цтва в Україні.

Тут не місце роздумувати про долю цього унікального роду і про занедбаний та неопалюваний музей Симиренків на Мліївській дослідній станції садівництва (та й про її  власний занепад!) І все ж... Бодай сортом яблук, які тримаються до самісінької весни, з щільним соковитим тілом, із ясно-зеленою чи жовтавою шкіркою, нагадує нам про себе шляхетний козацький рід, – куди там заморським «Ґолденам» та іншим «Делішесам»...