12 листопада 2004 року, п'ятниця №190 (17376) останнiй номер RSS
Головна КИЇВ УКРАЇНА СВІТ СУСПІЛЬСТВО ПОЛІТИКА МЕДМІСТЕЧКО ЄВРОПА МОВА КРИМІНАЛ ЗООСВІТ МУЗОН СПОРТ

 МОВА
12.11.2004

Янус «двоязичія»


Відразу ж застерігаю: слово, винесене у заголовок, не натяк на прізвище одного з кандидатів у Президенти України. Римське божество з двома обличчями, як і багато чого з античного антуражу, набуло крилатості й стало символом дволикості, подвійного підходу до тих чи тих явищ і речей. Свого часу, ще будучи позаштатним дописувачем «Вечірки», автор виступив на її шпальтах зі статтею, озаглавленою «Небезпека двомовного Януса», де досить різко і, як здалося тодішньому директорові Інституту філософії В.Шинкаруку, образливо розкритикував цю поважну наукову установу. Отже, цей образ щодо мовних проблем ми обігруємо не вперше і, з усього видно, не востаннє.

Слід сказати, само по собі поняття двомовності, або білінгвізму, нічого поганого не містить. Був час – друга половина 80-х років минулого століття, – коли двомовність бачилася багатьом українцям чи не рятівною чарівною паличкою. Після десятиліть проваджуваної в СРСР русифікації та курсу на злиття «братніх народів» у єдину нову історичну спільноту – радянський народ – після того, як стало можливим, наприклад, перейменований Брест-Литовський проспект (одну з головних артерій столиці) з примхи Щербицького і на догоду Брежнєву, по всій довжині обвішати табличками з написами «проспект Победы», а в Таращі на Київщині «за одну лиховісну ніч» замінити всі україномовні таблички з назвами вулиць на російськомовні, відвойована в перспективі українсько-російська двомовність здавалася неабияким досягненням на шляху національного відродження. За умов «оновленої федерації» СРСР, звісно. Незалежність, здобута 1991 року безкровно і мирно, змусила, втім, переглянути і ставлення до двомовності. Який там до дідька білінгвізм в унітарній країні! Російську громаду, хоч і найбільшу в Україні кількісно, розглядали як одну з багатьох. Чому ж у такому разі двомовність, а не три-, чотири-, п’яти – тощо? Чому, скажімо, не запровадити для вивчення в школах і не застосовувати як ще одну державну мову корінного народу України – кримських татар? У росіян є історична бать-ківщина – Росія. У кримських татар поза Україною, частиною якої є Крим, батьківщини немає. Як, до речі, і в кримчаків, гагаузів. «Історично склалося»? Але для того і починаються революції, зокрема й культурні та національно-визвольні, щоб зламати згубний для нації хід історії, усунути фактори, які зумовлюють її деградацію і шлях у небуття.
Інша річ, дехто «на крилах незалежності» поринув у небеса так високо, що втратив відчуття землі, а відтак, і реалій, на які не можна було не зважати. Освітянське чиновництво, яке йшло в перших лавах у відстоюванні двомовності, у революційному пориві заходилося тотально змінювати статуси шкіл і дитячих садків. Те, що відбулося в Таращі у 80-х роках з вулицями і майданами, сталося в Києві в такий самий термін зі школами і дитсадками. Розписом чиновницького пера вони стали практично 100-відсотково українськими. Лише дуже наївну і недалекоглядну людину тішили ці паперові «успіхи» українізації. Адже, змінивши статуси навчальних закладів, чиновники залишили без змін викладацький корпус, шкільні програми, а головне, не подбали про підвищення якості викладання.

Як пересічному громадянинові України мені часто доводиться їздити в громадському транспорті. Сидячи на тролейбусній гальорці, мимоволі читаю «автографи» на спинках сидінь: «Сдесь бил Вова» або «Стас любіт Свєту». Повірте, російський шрифт у моєму комп’ютері є. Просто ці написи вигляд мають саме такий. Тобто неймовірна суміш українських і російських слів та літер. Наявність русизмів, навіть їх домінування пояснити легко: попри задекларовану державність української мови, у побуті більшість із нас «штокає» і «какає». А от дивна орфографія – результат непродуманої політики. Російською мовою розмовляють, але вивчати її не вивчають! Деякі батьки з незрозумілою веселістю розповідають мені, як їхні чада пишуть листи за такою формулою: російські слова українськими літерами. Причому це робиться не «з понтом», а цілком природно. Діти можуть і не знати літер «ы», «ъ», «э» тощо. Добре це чи погано? Риторичне запитання.

І от, з подачі чинного прем’єра в Україні знову загомоніли про білінгвізм. Але якби ж то він наголошував саме на потребі поряд із державною українською ґрунтовно вивчати й російську мову, а також англійську, французьку тощо. Можливо, й польську, кримськотатарську (у Криму) – а чому б і ні? Але ж ідеться про зовсім інше. Зрусифіковане чиновництво дратує і гнітить те, що поступово йому доводиться звикатися з україномовною документацією: хочеш не хочеш, а звіти мусиш писати до Києва українською (якою за якістю – то вже інше питання, але ж українською). Хоч і черепашачими темпами, проте впроваджуються-таки україномовні вивіски на крамницях, ресторанах, розважальних закладах, ба, навіть і на Сході. І, незважаючи на свою задкуватість, цей процес незворотній і невпинний. Ті, що сплять і бачать повернення «Малоросії» до обійм «братньої Росії», це чудово усвідомлюють. Вони не можуть не знати, що впровадження державної двомовності (з досвіду Бельгії, Швейцарії, Фін-ляндії, Канади тощо), якщо його дотримуватися послідовно, – річ досить громіздка і клопітна. А, зважаючи на близькість української і російської мов, в Україні вона часто-густо призводитиме до абсурдів. Наприклад, ті самі таблички з назвами вулиць доведеться оформляти так: «вулиця Салютна/улица Салютная», «вулиця Ак.Туполєва/улица Ак.Туполева» тощо. Пізно чи рано хто-небудь в Україні вигукне: «Господа! Зачем нам заниматься этим маразмом? Зачем тратить деньги на выпуск вдвое больших по размерам уличных табличек? Да и вообще…». Буде такий вигук. Неодмінно буде! І саме тією мовою, якою наведено його «проект». І пригадає цей уболівальник за збереження народних коштів, як кумедно-двомовно веселив киян метрополітен: «Обережно, двері зачиняються. Следующая станция «Ленинская»…

І тоді з Тартару явиться-таки в Україні Янус «двоязичія» і скаже: «А й справді, абсурд! Не граймося ж у фіґлі-міґлі й узагалі не будьмо козлами! Он, у братній Білорусі панує саме та «двомовність», яка цілком задовольнить нас (тобто некозлів – Авт.)». Яка вона? Поїдьте та подивіться, послухайте. Походіть вулицями Мінська, не кажучи вже про Вітебськ, Гомель, Могильов, Брест, Барановичі, Ліду. Якщо вам дозволять, звичайно. Бо «бацька» давно вже розібрався зі своїми «козлами», та й думкою світової громадськості не дуже-то, сердешний, переймається. Будьте певні, білоруське чиновництво не обтяжене дублюванням офіційної документації двома номінально державними мовами.

Виникає й ще одна делікатна проблема. Чи не час мобілізувати сущу в Україні «проффесуру» на створення і формування третьої державної «мови»? У ній знайдеться місце й таким термінам, як «козли», а також «буза», «маліна» і таке інше. Вважайте це жартом, хоч і не дуже веселим.

Микола Євгенович Цивірко


12.11.2004   Люблю «Симиренку»!.




Статтi


Номери газети


Вакансiї


Контакти


Питання






© Вільна група "Як справи - Київ".

У разi використання матерiалiв сайту,
посилання на "Як справи - Київ" обов'язкове.