Сергій КИЯНИЧЕНКО: «Не дамо «Більшовику» збанкрутувати»
Мабуть, не одне покоління киян розпочинало свій трудовий шлях на заводі «Більшовик». Його було засновано 1882 року під назвою «Київський ливарний і механічний завод».
Він як потужна виробнича структура брав участь у революціях, Першій та Другій світових війнах – забезпечував фронти озброєнням. У мирний час виготовляв не лише техніку промислового призначення, а й оборонну. Значна кількість нових видів продукції, нових технологічних процесів народжувалася саме на «Більшовику».
За час свого існування підприємство не раз змінювало назву, а вже за часів незалежності, у грудні 1994 року, стало відкритим акціонерним товариством «Більшовик», де 100 відсотків акцій належать державі.
Про нелегке сьогодення підприємства, про подальші перспективи його розвитку та вихід із кризового стану кореспондент «Вечірнього Києва» вирішив дізнатись у голови спостережної ради заводу «Більшовик», президента Державної компанії з зовнішньо-економічних зв’язків України в Афро-Азіатському регіоні «Атлас», заслуженого економіста України Сергія КИЯНИЧЕНКА.
– Сергію Георгійовичу, на цю посаду вас призначено недавно. Як оцінюєте теперішній економічний стан колишнього велетня радянської економіки?
– Пакет акцій заводу і нині належить державі, тож Фонд державного майна доручив мені як відповідальному представнику держави вивчити і проаналізувати фінансово-економічний стан підприємства. Для цього новий склад спостережної ради проаналізував організаційну структуру ВАТ «Більшовик». Вона виявилася занадто громіздкою, тож у такому стані завод приречений на банкрутство. Причин, які призвели до цього, чимало, перераховувати їх не варто. Найголовніша – неспроможність правління заводу вчасно переорієнтувати виробництво на нові технології, створити сприятливі умови для надходження інвестицій. Річ у тім, що економіка – наука не тільки цифр, вона вимагає ще й творчого та філософського підходів. А в нас, на жаль, багато керівників підприємств звикли до виконання планів, які надходять «згори». Але так можна було працювати за часів радянської економіки. Той, хто не зумів вчасно перебудувати свою роботу, не тільки сам утратив відчуття реальності, а й прирік на бідність трудові колективи. Здавати в оренду величезні виробничі площі розуму багато не потрібно, а налагодити виробництво продукції, яка могла б конкурувати на ринку, може не кожний. Це врешті-решт і призвело до того, що нині величезні цехи в центрі міста працюють не на повну потужність, а деякі не працюють зовсім. Звідси заборгованість перед бюджетом, несвоєчасна виплата зарплати.
– Чи є вихід із цього становища і що потрібно якнайшвидше змінити, щоб поліпшити ситуацію?
– Так, вихід завжди є, та головне – скільки часу потрібно для того. Віддавати борги слід уже тепер, а вони чималі. Першочергові заходи буде спрямовано на сувору економію трудових, матеріальних, енергетичних і фінансових ресурсів, посилення трудової дисципліни. Плануємо також подальше освоєння випуску нової продукції, зокрема, ескалаторного обладнання різноманітного призначення, комплектуючих до нього. Уже тепер Київ за підтримки Міського голови Олександра Омельченка придбав ескалатори для метрополітену.
У планах – виготовлення та реалізація пластмасових труб, поліетиленової плівки, дерев’яно-полімерних листів, інших матеріалів. На території заводу розташовано будівлі, що мають наднормативний ступінь амортизації. Вони вже давно технічно і морально застарілі, а там і досі розміщено екологічно небезпечне ливарне виробництво.
Тому плануємо перенести «ливарку» за межі Києва , зокрема, на дочірнє підприємство до Жашкова, що на Черкащині. Вивільнена частина території дасть змогу зменшити плату за користування землею. Це надто важливо, і хоч що б там закидали конкуренти, або ті, хто начебто вболіває за долю заводу, такий крок просто потрібний. Невже краще, щоб роками простоювали станки, на яких уже давно ніхто не працював і не працюватиме, бо вони технічно застарілі; накопичувати борги, доводити завод до банкрутства і триматися за величезний паркан навколо.
Це лише кілька аспектів бізнес-плану на 2005 рік, що його затвердила спостережна рада, яка також проаналізувала можливості погашення заборгованості із заробітної плати, яка становить понад мільйон гривень.
– А не боїтеся того, що вас можуть звинуватити в бажанні просто розпродати завод?
– На жаль, інколи ті чи ті фінансові чи політичні кола дозволяють собі спекулювати на чужих проблемах. Повторюю: акції заводу належать державі, тож питання реорганізації я не вирішую самотужки. Більше того: спостережна рада стала ініціатором створення консорціуму, до складу якого має ввійти ТОВ «Більшовик», банк та організації, здатні ефективно вести пошук іноземних замовників та інвесторів, які допоможуть вигідно використати земельні ділянки, забезпечити вихід заводу на зовнішній ринок та сприяти залученню інвестицій. Не роблю таємниці з того, що в планах – продаж Шрамківського машинобудівного заводу, що в складі ВАТ «Більшовик». Він не працює вже протягом п’яти років. Стверджувати, що завод можна відродити – утопія. За цей час усе перетворилося на металобрухт. У селі хату на такий час добрий господар не залишає, бо знає, що там треба жити постійно. Так і заводу потрібен постійний виробничий процес. Буду відвертим: працювати дуже складно, але якщо боятися чиїхось звинувачень, то краще вже ні за що не братися.
– Сергію Георгійовичу, ви, мабуть, настільки зайняті економікою, що часу на політику не вистачає зовсім?
– Жити в країні, працювати на її благо і не цікавитися політичними подіями просто не можливо. Як і всі українці, з нетерпінням чекав повідомлень від Центральної виборчої комісії про результати голосування на виборах Президента України в першому турі. Більш того, я сам у березні 2002 року балотувався в народні депутати України по одномандатному виборчому округу №218 Києва. Тоді моя команда вперше зіткнулися з брудними технологіями, методикою голосування за відкріпними талонами. В окрузі просто по колу (звідси такий метод і дістав назву «карусель») їздив комфортабельний автобус із людьми, які на різних дільницях голосували за одного й того ж кандидата за тими талонами. Перевага мого суперника була пропорційною кількості пасажирів автобуса.
– Ви намагалися щось заподіяти в тій ситуації?
– Мій виборчий штаб ретельно фіксував усі факти порушення виборчого закону, ми звернулися зі скаргою до Центральної виборчої комісії. Та розглядати її там не збиралися – ми отримали відмову. Мене особисто така відповідь не здивувала, а ставити крапку на цьому ніхто не збирався. Відмову ЦВК оскаржили у Верховному Суді України, який визнав дії Центрвиборчкому незаконними. Та результат виборів усе одно був, на жаль, на користь мого суперника.
– Мабуть, після цього найбільший оптиміст міг би втратити віру в справедливість?
– Життя не закінчується після виборів. Усі свої емоції я залишив при собі. Відмовився від пошуків винних. Що робити, коли такий закон, а закон потрібно поважати. Подякував за роботу команді, виборцям, які висловили довіру, і тим, хто просто прийшов на вибори. На відпочинок часу не залишив, занурився в роботу, знаючи, що тільки так зможу відновитися емоційно. Відчувши на власному досвіді недосконалість виборчого закону, нині маю цілковите право звернутися до всіх із проханням прийти на вибори, виконати свій громадянський обов’язок. Вірте в те, що завдяки вашому голосу перемога буде чесною. Влада і той, хто закликає народ до непокори, мають розуміти, що радикальні дії не призведуть до добра. Усі суб’єкти виборчого процесу повинні усвідомити, що другий тур виборів має бути чесним і прозорим. Якщо влада навчиться поважати свій народ, країна має велике майбутнє. Інакше ми приречені на постійне протистояння.
– Що допомагає вам лишатися таким виваженим і послідовним у своїх вчинках?
– Ніколи про це не замислювався, чинив тільки так, як підказувала совість. У бізнесі важливо мати чесне ім’я, воно дорожче від грошей. Не хочу наводити приклади, їх знають усі, що сталося з тими, хто створював свої капітали на трастах, або використовував службове становище для власного збагачення.
Я народився і виріс у Києві. Мої друзі, родина – всі вони поруч зі мною в найкращі й складні періоди життя. Завдяки їм відбувся як особистість. У них учився порядності й доброті. Намагався в міру своїх можливостей не відмовляти в допомозі нужденним, тож був щиро вражений, коли отримав орден Архістратига Михаїла від Патріарха Київської і Всієї Руси-України Філарета. Мабуть, це і є Боже благословення, а з ним набагато легше йти по життю…
– Можливо, це Боже благословення пошириться і на справу, якою ви нині захоплені?
– Так, я вірю, що колись відоме в країні та за її межами підприємство підведеться з колін і вироби з маркою «Більшовика» знову стануть потрібними.