Як стають агентами
Якось зайшов я до свого сусіда – ветерана Збройних сил. Розмова зайшла про те й про се, і про примхи погоди також. Непомітно якось перейшли на теми, що стосувалися роботи колишнього КДБ.
– Так, – кажу, – чимало неправедних методів застосовували там. Але ж, чув, партійців як позаштатних агентів контррозвідки вони ніколи не використовували. Тож, мабуть, якісь моральні норми сповідували…
– Кажеш, моральні норми сповідували, – перервав мене мій співрозмовник, і розсміявся. – Сповідували… Мене, офіцера-прикордонника, співробітники КДБ одного разу таки завербували. Агентом був. Я ніколи і нікому цю історію не розповідав. Тобі – першому.
…У 1963 році молодий офіцер служив секретарем комітету комсомолу в Алма-Атинському командному прикордонному училищі. Восени до столиці Казахстану приїхала виставка «Американська графіка». Комсомольському ватажкові потрібно було трохи знатися в культурному житті міста, тож Микола (так звати мого знайомого. – Є.Х.) попрямував на цю виставку. На вході йому вручили відповідний буклет, примірник журналу «Америка» – річ у ті часи дуже рідкісну.
В одному з розділів виставки колишній лохвицький хлопець (був він у цивільному) почув рідну мову. Це гід, молоденька американка, яка розмовляла, як з’ясувалося, із подружньою парою – теж полтавцями. Микола підійшов, привітався українською. Говорили про експонати виставки. Американочка, що назвалася Орестою, розповіла: під час війни її родину вивезли фашисти з Львівщини. Потім разом з батьками опинилася за океаном. Працює на культурницькій ниві. Зараз із виставкою їздить містами Радянського Союзу.
Коли Микола вийшов на вулицю, до нього підійшли двоє чоловіків з характерними виразами облич. Назвалися співробітниками КДБ – Василем Івановичем та Юрієм. І почали розпитувати.
– Ви що, українську мову знаєте?
– Так, я з Полтавщини.
– Добре. А де ви працюєте?
– Я офіцер-прикордонник, працюю в нашому відомчому училищі.
– А, свій…
І одразу ж запропонували Миколі зустрічатися з Орестою кожного дня, поки виставка перебуватиме в Алма-Аті. Назватися треба викладачем-істориком з університету. Прізвище можна назвати своє. Дали сімдесят рублів – на дрібні витрати. А щоб агенту-початківцю служба медом не здалася, наказали кожного дня письмово звітувати про все, що вдалося довідатися від Орести.
– От і розмовляли ми з нею на різні теми, ходили до кінотеатрів, у гори, їздили на славнозвісний каток Медео.
– А якими ж були ваші доповіді?
– Один чи декілька блокнотних аркушів – без титулу, але з моїм підписом – призвіськом Петров. Забирала їх одна і та ж людина, але в різний час. Зустрічалися ми біля училища. Звертався я до цього співробітника просто: Олексію Івановичу. – Я мав переповідати найцікавіше з того, що казала мені Ореста. Я зберіг чернетки тих повідомлень – бери читай.
«Що то за солдати в Алма-Аті? Тут що військовий табір?»
«В Україні, мабуть, половина населення не задоволена існуючим ладом».
«Я чула, що на ваших ракетних полігонах працюють полонені німці».
«Одному п’ятнадцятирічному хлопцеві я подарувала два примірники журналу «Америка», деякі інші речі. Сьогодні він забіг сюди – дуже переляканий. Сказав, що «дядьки» все у нього відібрали. А ще цілу годину розпитували…»
«У Москві я зустрічатимуся з українськими письменниками, візьму в них рукописи, які в СРСР найближчим часом не надрукують».
«Я дуже боюся дарувати комусь українські книжки, бо мене відразу виженуть із території СРСР».
«Якби Україна була вільною державою, багато українців зі США повернулися б на свою землю».
«Мені здається, що у вас всі люди стежать одне за одним».
«Кожного дня 5 – 6 осіб звертаються до мене з різними проханнями. Вони скаржаться на своє погане життя, мені їх шкода, але я нічим їм не можу допомогти».
«Ми на виставці розповідаємо не тільки про стан мистецтва у США, а і про життя українців за кордоном».
«Усі люди, що спілкуються зі мною, кудись зникають. Як я ненавиджу цю країну…»
Коли виставка з Алма-Ати переїжджала до Москви, Миколі теж запропонували з’їздити у відрядження до «білокам’яної». Там столичні чекісти видали йому 150 рублів, поселили в одномісному номері готелю «Метрополь». У холодильнику завжди було вдосталь коньяку та цукерок. Ну а сам Микола продовжував свою «копітку» роботу. Зокрема, він повідомив про зустріч «своїх підопічних» із поетом Іваном Драчем, чию збірку віршів офіційно було видано в Америці.
– Пане Миколо, зрозуміло, кожен працівник американської виставки мав завдання від ЦРУ. Чи не намагалася Ореста схилити вас до співпраці з цією організацією?
– ЦРУ не було б ЦРУ, якби нехтувало найменшою можливістю отримувати інформацію. Скажу більше, – на виставці працював резидент розвідки містер Лайман. До співпраці із ЦРУ мене ніхто не схиляв. А от переїхати до США Ореста кілька разів мене закликала – мовляв, там нададуть можливість працювати вільно і отримувати чимало грошей.
– І, насамкінець, не відчували ви якогось дискомфорту морально-етичного чи психологічного плану? Адже молода жінка, як я зрозумів, закохалася у вас, а ви…
– Ой, Женю, скільки я думав про це… Але, зваж, у мене вже двоє дітей було. Та й холодна війна досягла свого апогею. Тож із одного боку я відчував свій обов’язок перед сім’єю, з іншого – перед державою. Зважаючи на ці обставини, хіба міг я тоді відмовитися від пропозиції працівників КДБ? Ми були дітьми свого часу.