Як українці скуштували снігів Кіліманджаро
Ходили собі цих троє парубків Києвом та дивилися, як каштани своє жовте листя скидають на тротуари, як агітатори рекламою стовпи обклеюють, і надумали продовжити своє літо місяців на два – поїхали до Африки. З конкретною метою поїхали – зійти на потухлий вулкан Кіліманджаро, підняти там Український стяг і повернутися додому ще до виборів. Це були зовсім звичайні хлопці, не синки тих, що до влади пнуться. І вистачило їм усього двох тижнів, хоча добиратися до Танзанії своїм ходом, минувши чотири країни, та ще й із рюкзаками на плечах – річ не проста. І ось земляки повернулися. Якщо ви скажете, що то не подвиг, то спробуйте самі – стартуйте зі свого дивана і опиніться за тиждень на найвищій вершині Чорного континенту.
Через чотири країни
– Пане Олександре, – звертаюся до одного з трьох мандрівників, Олександра Романенка, президента Київської обласної федерації спортивного туризму, – знаю, ваша організація не отримала жодних, навіть найменших, фінансових надходжень. Тож як виникла ідея податися в краї не такі близькі?
– Насправді ж наша федерація – це я і ще одна-дві особи і жодного тобі приміщення, інвентарю – лишень печатка. Але ми часто вигадуємо собі поїздки. Принаймні раз на рік подорожуємо кудись далеко і кілька разів по Україні. Це наше, так би мовити, хобі. Гроші відкладаємо з кожної зарплати. Небагато виходить, а коли визріває ідея, без вагань її реалізовуємо. До Африки ми поїхали цієї осені не просто так. Після того, як у вересні 2002 року ми підкорили Монблан – найвищу вершину Європи, зрозуміли, що таки можливо і кошти назбирати, і візи відкрити, аби дістатися кудись «за бугор». Отже, рішення «взятися» за інші континенти ніби само напросилося.
Одностайно вирішили – будемо сходити на найдивовижнішу гору світу – Кіліманджаро. Щоб на неї підніматися, не треба використовувати альпіністське спорядження, можна просто зійти, пішки, мов на Говерлу. Тільки аж за шість днів. Для себе я вирішив так – якщо знайду, як можна це зробити з сумою близько тисячі американських доларів, то я цим проектом перейматимусь. Від знайомого єгиптянина, директора однієї з туристичних фірм, я дізнався, що з Каїра до кенійського Найробі квиток коштує 450, а до Єгипту можна й за 200 баксів дістатися. Отже, шкіра вартувала виправки. Насправді ж, додаткові розтрати сягнули вище від моїх розрахунків. Тільки за право сходження на Кіліманджаро треба віддати по 470 доларів кожному.
– Чому ви вирушили в таку неблизьку путь тільки втрьох?
– Насправді спочатку було більше як 20 охочих піднятися на Кіліманджаро, але коли дійшло до конкретних дій, нас, ентузіастів, залишилося тільки троє. І що ж – ми вирішили йти! Моїми супутниками стали майстер спорту з туризму Ігор Шкляр та Олексій Кондратов – молодий турист. Добиралися через Москву – на південь через холодну північ. Звідти вирушили літаком на Об’єднані Арабські Емірати. У Дубаї ми чекали ніч, але комп’ютерна система аеропорту дала збій, і ми півтори доби сиділи за рахунок авіакомпанії в готелі. З візою були також проблеми, але справу вдалося швидко залагодити. Одна з основних причин відмови у візі до ОАЕ – наявність у паспорті колишньої ізраїльської візи. Компенсацією за втрачений час стали подаровані нам квитки із Дубаї до Найробі й назад, якими ми можемо скористатися протягом року.
Проте втрачений час вплинув на подальші наші плани. Ми мали кілька адрес в Танзанії, де можна розвідати обстановку на місці і розпитати, що і як в цій країні. Але ми прибули до Дар-ес-Салама аж під північ і, звісно, нікого вже не могли турбувати в такий час. Тим більше, що в таких широтах ніч настає одразу по шостій вечора.
Та перед Танзанією була ще Кенія. Там ми пересіли на літак. Але й тут виникла проблема з візою. Річ у тім, що мої товариші відкрили танзанійські візи в Москві, я ж приїхав туди із запізненням і не встиг. То ж сподівався, що відкрию візу в аеропорту Дар-ес-Салама. Однак танзанійці можуть і з візою не впустити до своєї країни, стільки бажаючих відвідати їхні національні парки та зійти на Кіліманджаро. Але, на щастя, все минулося, і пізньої пори нас впустили в місто на березі Індійського океану, в столицю Танзанії. Найперше враження – спека. Спека і вологість. Хоча дощовий сезон на той час ще не розпочався, та акліматизувалися ми дуже тяжко. Почувалися таки погано. Ми опинилися на темних вулицях із рюкзаками на плечах. Треба було десь безпечно переночувати. Я згадав, як колись вийшов з подібного становища в Каїрі, і звернувся до таксиста. І той справді залюбки відвіз нас до готелю, а коли нас там не хотіли поселяти, він навіть зателефонував комусь, і все владналося. Заплативши по десятці, ми діждалися світанку.
Несподівана зустріч у Моші
– Яке воно, африканське столичне місто: що найбільше здивувало, запам’яталося?
– Аналізуючи зараз, удома, як воно все там було, схиляюсь до висновку, що все-таки ми в Африці постійно перебували в стані легкого шоку. Насправді такого, як ми повсякчас бачили, не показують по телебаченню і про таке в книжках не пишуть. Найперше – спілкування з місцевим людом. А воно було конче необхідне. Друге – клімат. Відчуття – ніби в сауні перебуваєш, навіть не в теплиці. Будівлі в Дар-ес-Саламі одно-двоповерхові. Білих людей майже немає. Одягаються танзанійці в дуже яскраве вбрання. Усе таке чуже, мовби не наш це світ, а якийсь паралельний. Зранку всіх будить о 5-й годині спів моедзина. У столиці переважно мешкають мусульмани, тоді як у самій країні переважають християни. Ми поспішили на те місце, звідки, як розповів нам звечора таксист, так звані Скандинавські автомобільні лінії організовують перевезення до містечка Моші, котре біля Кіліманджаро. Автобуси відходять у тому напрямку від офісу компанії від шостої до дев’ятої години ранку і за сім-вісім годин довозять до гори. Хотіли купити води в дорогу, але крамнички там відкриваються тільки з восьмої, хоча всі на ногах вже о п’ятій.
– Тож у вікно автобуса ви побачили майже всю Танзанію?
– Так, купили по квитку за 22 долари і рушили. Найбільше здивувало те, як живе місцеве населення. Наш гарний автобус «Сканія» мав вигляд чогось надприродного серед їхньої убогості. Білих людей ми взагалі не бачили, крім одного молодого англійця. Туристів також. З нами їхали ділові танзанійці з трохи кращим статком, ніж ті, за вікном. Аж трохи моторошно було дивитися на житло танзанійців. Десь замащені глиною, десь ні, зігнуті, зі скручених прутів, накриті листям. На подвір’ї біля хиж господарі стоять і дивляться вслід автобусу. Сірі ліси також нас вразили, без жоднісінького листочка – тривала посуха. Дуже багато бачили ананасових плантацій. Плоди трохи не такі, як у нас в магазинах. Набагато більші. Якщо їх вчасно не зібрати, з середини плоду виростає чи не дерево – завбільшки з берізку. Якщо у нас кажуть, що в поганого господаря на городі бур’ян буяє, то в Африці напевно кажуть, що в такого на городі буяють ананаси. Також ми сфотографували чимало товстезних баобабів. Навіть не вірилося, що дерева можуть бути такими об’ємними. Коли зупинявся автобус, його обліплювали темношкірі, ніби мухи. Тицяли вони крем для взуття, мило. Намагалися чимось зацікавити і тоді торгувалися. На одній з великих станцій потрапили на ринок. Він дуже схожий на наш. Тільки там майже всуціль фрукти.
– А дикі звірі траплялися дорогою?
– На дорозі ні. Пізніше, коли ми поверталися назад, то в парку багато чого бачили. З автобуса ж узагалі не помітили. Навіть у найглухіших закутках савани. Тому не вірте, буцімто Африкою бродять мільйонні стада антилоп гну чи зебр. То неправда. У містечку Моші на нас чекав сюрприз. Він став ключовим моментом подорожі. Спочатку, як і всюди, нас обліпили темношкірі з пропозиціями допомогти зійти на Кіліманджаро, покуховарити на пікніках, піднести рюкзаки. Всі вони мали, м’яко кажучи, не дуже охайний вигляд, а їхнє начиння було далеко не стерильне, тож ми намагалися уникнути контактів.
– Перед поїздкою ви, мабуть, зробили щеплення від тропічних хвороб?
– Деякі африканські країни навіть не видають віз, якщо нема позначки про певні щеплення. Ми мали від жовтої лихоманки, яку переносить муха цеце. Ці відмітки роблять у спеціальному документі, написаному трьома мовами, скріпленому мокрою печаткою, і в ньому навіть вказується походження тієї вакцини, яку було введено. Роблять і від гепатиту, і від зміїної отрути, і від інших інфекцій.
Ми відмовлялися від послуг місцевих. Але від усього відмовитися не змогли. З’ясувалося, що від гіда відкараскатися неможливо. Він має бути при кожній групі іноземних туристів – ніби якийсь місцевий «кадебіст». Він слідкує за тим, щоб не смітили, щоб не порпалися в землі, бо на вулкані трапляється дорогоцінне каміння… Ми намагалися допитатися, де розташований центральний офіс Національного парку Кіліманджаро. Один заявив, що веде туди, але привів до свого. Трохи ми його насварили, та абориген запевняв, що він сертифікований гід і що дешевше, ніж у нього, ніде не буде – 444 долари за одного на шість діб. Я мав інформацію про ціну з Інтернету і тому зрозумів, що не обдурює. Тому я був схильний до того, щоб погодитися. Але коли ми повернули на вокзал, то зустріли там… українку, Валентину. Жінка живе в малесенькому містечку на три тисячі чорних душ біля підніжжя Кіліманджаро вже майже 20 років. Ми не могли надивуватися такій несподіванці. І ми були першими українцями, яких вона там побачила.
Українці і в Африці куркулями стають
– Як же доля її туди занесла?
– Валентина Чемарьова – харків’янка. Була студенткою. І якось ненароком закохалася в симпатичного танзанійського парубка. Виїхала з ним з України ще далекого 1984-го. Але про те все ми дізналися пізніше, коли поверталися з вершини. Ми туди так поспішали, що всі втіхи та інтереси залишили на потім. Чому? Бо приїхали до Африки тільки задля Кіліманджаро. Тому вважали, що спершу зробимо діло, а тоді й погуляємо сміло. Валентині ж про нас розповів один з тих темношкірих, які нас зустрічали при автобусі. Він був її середущим сином – одним із трьох. Валентина тримає ювелірний магазин в Моші, і син прибіг туди до неї й каже: «Мамо! Там, на автовокзалі, є троє білих, які начебто хочуть на Кіліманджаро йти, але на жодній мові не говорять. Мамо, ти ж українка, і вони кажуть, що вони українці!» Вона мерщій замкнула свій магазин і побігла до автобуса. Біля нього вона побачила моїх хлопців, які стерегли рюкзаки (місцеві підлітки злодійкуваті, як циганчата), поки я ходив з тим гідом до його офісу. Вона дуже зраділа, а тут і я повернувся, і ми не могли надивуватися такій неймовірній зустрічі. Вона щебетала по-українськи, розпитувала, розповідала…
– Вона запросила вас до свого дому?
– Спочатку ми вирішували справи. Валентина нам дуже допомогла. Відвела нас до офісу туристичної фірми, без жодних труднощів домовилася, а вона вільно володіє суахілі та англійською, про ціну, про всі умови – найпаче про кількість супроводжуючих. І завдяки їй ми наступного ранку вирушили на сходження. Вона також допомогла нам зарезервувати місце в готелі – всього за 12 доларів на всіх. Це фантастична сума, як для такого туристичного об’єкта. І готель не надто «суперовий», як для обласного центру, але дешево і в цілому непогано. А ночували ми в готелі, бо вже на світанку наступного дня мали намір вирушати далі, не хотіли докучати людям.
– Валентина тільки одна біла на ціле місто?
– Ні, не зовсім. У її магазині ми зустріли ще двох англійок, місіонерок. Вони розповіли, що в Києві працює їхня подруга. Вона також місіонерка. Дали її адресу, тепер я маю передати їй фотознімки, які я в Танзанії зробив. Є й інші білі, і вони гуртуються та допомагають одні одним. У її магазині я зробив перші покупки – сувеніри завжди треба привозити з мандрів. Там, крім ювелірних прикрас, вона продає й різні місцеві саморобні дрібнички для туристів. Із самого ранку наступного дня ми завантажилися до джипа й вирушили до підніжжя Кіліманджаро. До Валентини повернулися тільки після переможного підняття прапора на вершині. І тоді ми вже залишилися в неї – три доби відпочивали в її домі. Вона розповіла, що планує старшого сина наступного року, коли він отримає середню освіту, відправити в Україну, до університету. Та й він сам дуже цього хоче. І мови вивчив – українську і російську. Такий собі темношкірий патріот України, якої ніколи в житті не бачив. А ось молодший, він уже не такий: мови не вчить, про Україну не говорить. Він навчається в початковій школі, в класі, в якому аж 100 дітей. Уявляєте, яку освіту можна отримати в такій школі?
– Її будинок також під пальмовим листям?
– Ні, її будинок за сім кілометрів від Моші, в багатому передмісті. Це красива кам’яна будівля за високим кам’яним парканом, помережаним металевими ґратами. Як на мене, то дуже немала будівля. З усіма зручностями. З телевізором. Змій, отруйних павуків там не бачили. Та за її весільною фотографією живе собі ящірка, яка виглядає час від часу й бігає по стіні, хапаючи мух і комарів. Тримають вони з чоловіком сім собак. Для охорони території. Бо злодії просто лізуть в усі діри. На ніч веранду вони замикають на металеві ґрати, собак випускають. Мають вони й робітника – двадцятилітнього хлопця-сироту, який у них живе, харчується і виконує роботу по господарству. Раніше було більше, але вони крали. Спіймаєш на гарячому, каже – шайтан звів. Він, мовляв, не винен. Так було і з цими.
Туристична фірма, яка взяла гроші за шість днів, в угоді написала п’ять, і я аж потім помітив, що нас обдурили на один день. За п’ять днів на Кіліманджаро не сходять. Тому ми змушені були зробити за один день дві норми. Отож ми повкладалися в джипа й виїхали з Моші на штурм найвищої вершини Африки.
Сходження, мов штурм
– Джипа вам надала туристична фірма чи ви його винаймали десь окремо?
– Коли ми заплатили фірмі гроші, то вже вона турбувалася не лишень про машину, водія, а й навіть про харчі. Однак тільки 20 кілограмів вантажу ми мали право перевозити безплатно, а кожен наступний ставав чи не золотим. Тому ми взяли тільки необхідне – теплі речі, бо на вершині зима зі снігом-морозом, хоч внизу вологі джунглі, намет, спальні мішки, килимки під них та ще прихопили по кілограму сала, яке привезли з дому. Продуктів у місцевих жителів майже не купували, бо в літаку годували, а ті дні, коли пересувалися наземним транспортом, доїдали своє. Куплену в Києві ковбасу найкращої якості (щоб не зіпсувалася) ми їли посеред африканської савани. Отож, приїхали ми джипом до того місця, де починається паркан із колючого дроту й біля входу до Національного парку Кіліманджаро стоять вартові зі зброєю. Ця гора – потухлий вулкан. Навколо неї нема інших гір. Зовсім. Вона височить над рівниною, немов якийсь прищ. Феноменальне природне явище. По обидва боки загорожі – знову юрби темношкірих. Ці тут уже пропонують свої послуги, а не мило й крем. Той хоче нести речі, той куховарити. «Містер, містер!» – кличуть. Ніби то біржа праці така. Ми відмовилися від їхніх послуг, заплатили за вхід і в’їхали на територію парку.
– Ви змушені були обміняти гроші чи там можна користуватися американськими?
– Гроші обміняли. Тисяча танзанійських шилінгів вартує одного долара. А платити треба повсюди. Без оплати не можна навіть фотографувати – навіть фрукти на ринку. На грошах їхніх намальовані звірі, як на білоруських, тільки фауна цілковито африканська…
8-го жовтня о десятій тридцять ми стартували. Спочатку дорога на вершину йде через джунглі. Це найкрасивіший етап сходження. Тут така краса!.. Дорогою часто трапляються діти, які в парку заготовляють траву. Тільки вони нас узрівали, одразу починали просити. Пропонували сфотографуватися з ними, випрошували «чоколат-чоколат», а якщо не реагуєш, то вже кажуть – «пен, пен, пен», тобто дай хоч ручку. Після четвертої години сходження ми підійшли до першої води, водоспаду серед джунглів. Ще за дві години ми виринули з лісу й прийшли на місце першої стоянки. Там є стаціонарна будівля з антенами, рацією. Обов’язково треба зареєструватися. Там ми поставили свій намет. А наш гід та його троє помічників свій. Ранок наступного дня нас здивував морозом на траві.
– Ви найняли носіїв?
Свої речі ми носили самі. Щоб швидше акліматизуватися. А ось серед наших супровідників був носій, який ніс рюкзак гіда. Мав він і кухара. За кошти, які ми заплатили туристичній фірмі, ми також мали право на те все, але ми відмовилися. Скільки б то ми з собою люду вели?!. На третій день вийшли на кам’янисту пустелю, де не було ані краплини води, ані клаптика тіні, тільки марево і спека. Це місце я для себе назвав пеклом. Але там таке небо! Південне. Бездонне. Але й наші сузір’я там також на краю обрію можна побачити. Та, мушу визнати, акліматизація просто всі сили висмоктувала. Шість кілометрів вгору – завжди важко, чи то в Африці, чи то в Антарктиді. Температура тіла у кожного з нас була плюс 38°С. Організм боровся. Та передчуття здійснення мрії – досягнення вершини – піднімало на ноги.
Супровідники нас настановляли, що на неї треба підніматися вночі, щоб побачити незабутнє видовище, – схід сонця на Кіліманджаро. Цим брехунам я вже перестав було вірити, та все ж послухався. Останні сотні метрів давалися дуже важко. Ми навіть застосовували різні методи дихання, щоб дійти. Ігор Шкляр, приміром, то йшов десять кроків, то зупинявся. Я глибоко дихав, але при вершині така пилюка, що задихнутися можна. Це ж вулкан. Коли зійшло сонце, стало трохи легше. Ще й дорога вирівнялася, бо вийшли на кратер. Там несподівано зустрілися нам американці, ціла група. Ми так зраділи одні одним, ніби землякам. Обнімалися, цілувалися. Мов на Ельбі. Вони вигукували, що Україна – то найкраща країна в світі.
З пречудовим настроєм ми зійшли на вершину й розгорнули наш синьо-жовтий стяг. Потім пішли до льодовика, туди, де трирічна засуха ще трохи снігу залишила для нас, і скуштували на смак знамениті хемінгуеївські сніги Кіліманджаро…
– Отож, вас можна привітати з перемогою. Що було потім і які вершини вас чекають у майбутньому?
– Потім ми повернулися до Моші і ще встигли побувати в Національному парку Нґоро-Нґоро, де нарешті побачили диких звірів. Навіть дикий слон напав на наш джип. Але відступив, хвала Богу. Та про ті пригоди розповім якось при нагоді. Тепер ми в Києві. І можемо з гордістю похвалитися сертифікатами, які засвідчують, що ми справді зійшли на найвищу вершину Чорного континенту. Тепер, після Монблану і Кіліманджаро, маємо намір дістатися Аконкаґуа – найвищої гори Південної Америки.
– У добру путь і дякую за цікаву розповідь.