На Київ!
Напередодні боїв за визволення Києва готувалися до цієї події й дівчата з телефонно-телеграфного батальйону I гвардійської армії. Майже ніхто з них ніколи не бував у столиці України, бо всі народилися і виросли в різних кінцях Союзу.
…Зранку Агрипина Богомоленко разом з іншими зв’язківцями виїхала на командний пункт командуючого армією генерала Андрія Гречка. Ввечері вона заступила на зміну. Роботи було небагато – надійшло всього кілька шифровок. Відверто кажучи, такі вахти їй не подобалися. Вона любила працювати активно, залишати апаратну із відчуттям, що віддала себе справі без останку. Агрипина підійшла до вікна, за яким була холодна темна ніч.
Тишу перервало клацання телеграфного апарата – її викликали. «Чекайте циркулярну», – повідомляла телеграфістка командуючого фронтом. Дівчина сіла. «Що це може бути? Невже те, чого чекали з таким нетерпінням усі останні дні?» Стрічка побігла, скручуючись у спіраль. Агрипина вихопила поглядом останні слова: «Київ взято тчк».
Телеграфістка вибігла в сусідню кімнату, де відпочивала її напарниця Валя Фурманова.
– Прокидайся, наші Київ взяли!
На іншому кінці дроту вже втретє запитували: «Десята, чому мовчите? Десята, відповідайте – прийняли?»
Агрипина підбігла до апарата: «Вибачай, голубонько. Все прийняла – Богомоленко 6/XI-43 6.00» – швидко відстукала відповідь.
Невдовзі надійшла команда готувати вузол зв’язку до передислокації.
…Понтонний міст звели нашвидкуруч, осінній Дніпро вирував, хвилювався. Комбат капітан Яким Реснянський зупинив колону, вийшов з машини. Як бути? У нього багато апаратури, а таким мостом і порожняком не проїдеш. Звичайно, фронтові водії – не тилові, хоч у яких перипетіях бували, але міст занадто вузький, та ще й без перил…
Капітан глянув на своїх водіїв, які про щось сперечалися. Ось широкоплечий красень-українець Микола Парокошко – він уміє дива творити… Сашко Горностаєв прийшов на війну зі своєю старенькою колгоспною «полуторкою»: машина його – наче всюдихід…
– Що надумали, хлопці? – спитав Яким Кузьмович.
– Треба переправлятися, – відповіли хором.
Запрацювали мотори, і колона рушила. Але ледь дісталися середини слизького від дощу понтонного мосту, як у небі з’явилися ворожі бомбардувальники «Ю-87». Через кілька секунд засвистіли бомби, залунали вибухи, запінилася навкруги чорна в цю пору дніпровська вода. І нікуди сховатися. Позаду – машини інших частин, а Дніпро – широкий, реве та стогне.
Із автомашини залунали постріли – це дівчата відкрили вогонь із ґвинтівок по «юнкерсах». Але хіба могли вони завдати шкоди літакам?
Долаючи метр за метром небезпечний шлях, повзли машини туди, де палав стародавній Київ. Аж раптом з боку міста з’явилися червонозоряні винищувачі і миттєво врізалися в групу «юнкерсів». Підбиті ворожі літаки нудотно завивали й тягнули за собою довжелезні хвости диму.
– Один… Другий… Третій… – рахували дівчата.
«Юнкерси», що не потрапили під обстріл, розверталися й тікали вправо.
– Так вам! Геть звідси! – кричали їм услід зв’язківці, в’їжджаючи в Київ, що майже весь лежав у руїнах.