Колекція життя
Це cправді красива пара. Він – ніби з давніх перських малюнків. Перше враження від неї – неземна істота, що опинилася на грішній землі. Мені казали про них: це непрості люди, з ними нелегко знайти контакт. Львів’яни – вони ж, мовляв, такі церемонні... Та з перших хвилин спілкування між нами виникла невимушена атмосфера.
Старосвітський затишок
Кажуть, коли дружина і чоловік мають творчу професію, вони або суперники, або – партнери. У цьому випадку обоє – художники. Кожен – творча індивідуальність і водночас – єдине ціле. Останнім часом вийшло чимало книжок, де співавтори-оформлювачі – Юрко Кох і Ольга Погрібна-Кох.
…Заходжу до їхнього дому. Відразу про все хочеться поговорити: і про мистецтво, і про родину. І тут-таки кручу головою на всі боки: це ж дім-музей! Не уявляйте собі хороми і неймовірну розкіш. Усе зроблено своїми руками: реставровано, підшито, побілено, підбито, підмальовано. З таким смаком, із такою любов’ю! Не якийсь там «євростиль».
Ось кухня, де хочеться чаклувати біля плити і пригощати друзів. Ольга готує з вигадливістю не меншою, ніж творить на папері. Такої випічки, як у неї, ні в кого не куштувала! Тут – старовинні керамічні полумиски, креденс (буфет), знайдений десь на задвірках і повернений до життя ніжними руками Ольги. Скрізь – старосвітський затишок, делікатно модернізований. Так, це гніздечко серед бурхливого житейського моря. Ось вітальня: плекані рослини, колекція старовинних пляшок, знайдених на смітниках і ще бозна-де. Ступки, раритетні кавомолки з шухлядками, і ... Все не перерахуєш. Стелі високі, поличок – багато, і крізь давні речі підморгує час: для когось – втрачений, для когось – віднайдений. Я подумала: чого вартує постирати пил із усіх «цяцьок»! Але у родини Кохів така філософія: будь-яке заняття має приносити задоволення.
Традиційно - родинні 33...
Юрко Кох: «Татусевий батько – мій дідусь Анатолій – одружився з моєю майбутньою бабунею Варварою у свої 33 роки. Татусь Богдан одружився з моєю майбутньою мамусею Галиною теж у свої 33, мене напучував з цією справою не поспішати. Я пам’ятав батькову настанову – і одружився знову ж таки у 33».
Родичі Юрка – окрема розмова. Кохи походять з Полтавщини. Батько – Юрій Кох – відомий актор театру імені Марії Заньковецької у Львові, в’язень фашистського та радянського таборів, син члена Центральної Ради Анатолія Олександровича Коха, рідний брат героя ОУН-УПА Юрка Коха, який 1941 проголошував у Луцьку самостійну Україну і невдовзі загинув за неї. І мені не по собі, що скоромовкою доводиться говорити про такі поважні речі. Але це – тема окремого матеріалу.
Повернімося до Ольги та Юрка. Завше цікаво, як народжується майбутнє подружжя.
Пригадує Юрко: «Це було понад 10 років тому. Після відкриття виставки, де були й мої роботи, побачив дівчину, що сиділа на лавці і ніби чогось чекала. Я одразу захотів із нею познайомитися. Домовився про побачення. Звісно, вона була шанувальницею моєї творчості».
Шанувальниць у Юрка, певно, було чимало. Оля Погрібна – така єдина...
Цікаво, що Юрко закінчив два навчальні заклади: художнє училище та поліграфічний інститут. Усього – 9 років навчання. Вважає: це – втрачений час. Якщо Бог дав талант, то єдине – не занедбати його. Ольга самотужки освоїла надзвичайно складну техніку офорту, інші графічні премудрості. Результат: нині Юрко – учасник 170 виставок у 30 країнах світу. Ольга – учасниця понад сотні також різних міжнародних експозицій у 30 країнах світу. Юрко: «Ніде, на жодній виставці нас не запитували, що ми позакінчували.
Міжнародне журі цікавить лише рівень майстерності твоїх робіт».
Чесно кажучи, мені важко уявити, що таке співавторство як процес. Кохи пояснюють: «Ми домовляємося про загальні обриси ідеї. Але все може змінитися під час роботи. Образ твориться ніби сам собою, за своїми законами. Стиль моїх робіт – метафізичний маньєризм. Наш світ існує паралельно з реальним життям. Або так: ми будуємо світ, що існує незалежно від цього світу. Свій світ зі своєю неписаною конституцією. Нас вабить Схід: Ольгу – арабський, мене – китайський. Я захоплююся філософією Китаю і його мистецтвом років із чотирнадцяти. Це допомагає зовсім по-іншому сприймати життя. Ми живемо у Європі, та вважаємо: нам, європейцям, бракує глибинності, східної мудрості.
Ольга: «Ми в Україні живемо між двома культурами: європейською та східною. І маємо від цього вигравати».
Розбагатіти на пляшках
Справді, якщо під цим кутом розглядати роботи обох – усе відразу стає на свої місця: сплав стилів і віянь. В урбаністичних львівських пейзажах Юрко ностальгійний, романтичний. Але й іронічний. У графіці – інша стилістика. Але все це треба бачити. Таке враження, що задумів у Коха – хоч греблю гати. Ось вигадав (ідея, упорядкування, дизайн) «Несерйозний проект серйозних людей»: «жмутки» казусів. Або, як він каже, кількакнижжя неординарних курйозних історій, описаних понад сотнею сучасних відомих людей – не лише з України. І уже перша з цієї серії книжка презентована на Форумі видавців.
В Ольги, крім спільних проектів, є й питомо свої. Наприклад – пляшк-арт. Тобто живопис на пляшках. «Термін» придумав Віктор Морозов, співак і перекладач. Я бачила ці фантастичні витвори на старовинному склі. Це – пляшки-будинки, пляшки-млини, згорнений світ зі своєю метафізикою. Одна робота може творитися рік: фарба на склі сохне довго.
Ольга: «Не думала, що в Європі цей пляшк-арт може так цінуватися. Якось у Німеччині мене попросили продати одну роботу. Я поставила нереальну ціну: щоб ніхто не купив. Але покупці знайшлися! Це дало нам можливість оплатити поїздку за кордон: перебування в готелі, дорогу, харчування».
Ольга дуже любить відтворювати водяні млини. Каже: вони приворожують – це згустки таємниці. Любить зображати саламандр, ящірок: вимальовує їх, реально-фантастичних, і випускає у світ. Так само любить шити: які вигадливі костюми придумала для Юрка і себе – просто для королівських прийомів. І це – «з нічого».
Звичайні вигадники
– Ні, ви все-таки поясніть мені, як розподіляєте хатні обов’язки, – не вгавала я, наминаючи вишукане Ольжине печиво. – Бо ж найчастіше буває, як мовив поет: «Любовная лодка разбилась о быт».
– Ми про все домовляємося тихо-мирно, – каже Ольга. – Коли переїхали на цю квартиру, зробили конкурс проектів: як усе краще розмісити. Я – свій план, Юрко – свій. Мій проект переміг. Про все можна домовитися по-людськи. Коли одружувались, аби потім не виникали суперечки, обговорили елементарні речі: хто миє посуд, наприклад. За це взявся Юрко: йому шкода, що я псую собі руки. А я роблю те, чого він не любить – прибираю. До побутових проблем – раціональний підхід, та й по всьому.
Юрко: «Я вважаю так: маю не просто робити щось, а насправді виконую даоську космічну місію. Велике щастя: малювати дві години, потім почитати книжку – це як дістати відгук із космосу. І так у всьому. Наш дім – не просто кухня, майстерня, балкон, різні колекції. Це – етнобіотло. Наші рослини, в яких кохається Ольга, старовинні речі, які ми удвох відшукуємо, реставруємо, загалом, уся атмосфера – це те, що витворили покоління до нас, те, що витворили ми самі. Це також частина нас: цим живемо, дихаємо. Не просто гуцульська кераміка чи скло з нашого регіону: Словаччина, Чехія, Польща, Австрія. Це – енергетика Європи. До неї долучається Азія – і все якось переломлюється в нас, у наших роботах».
...Є в Кохів і свій городець за містом. Роботи вони не бояться. Єдиного бояться – рутини. Тому й вигадники такі. Вони очуднюють буденне, наповнюючи його дивом, яке завжди поряд.
Як би й собі так навчитися?..