Долею обрала доброту
Забіліли сніги, забіліли на цілому світі… Йшла вранці на роботу по першому, такому запізнілому тієї зими ще й не снігу – припорошку, повторюючи ці поетичні рядки – вона залюблена в поезію. А пам’ять віднесла кудись далеко-далеко, у дитинство, до казахського містечка, куди потрапила з матір’ю воєнної пори. Вони з однолітками-школяриками дають новорічний концерт у госпіталі. Забинтовані солдати дивляться на маленьку Валю якось дивно – пильно-пильно з таким смутком і болем. Досі пам’ятає, як їй тоді хотілося допомогти цим зраненим фізично й душевно людям, щоб погляд у них став іншим…
– Запитуєте, чому обрала медицину? – роздумливо каже Валентина Трохимівна. – Ні, то невипадковий вибір. Знаєте, може, отой новорічний концерт, коли я щосили виводила «Катюшу», щоб побачити радість в очах поранених, і визначив мою долю. Якийсь злам стався в моїй душі. Як тоді хотілося мені бути лікарем, щоб робити перев’язки, казати втішні слова. Ще, пам’ятаю, думала: а може, і мій тато отак десь лежить. Батько в перші дні війни пропав безвісти, а мама все життя не вірила, що загинув, чекала – ось-ось прийде…
Сказати, що жила з мрією про медицину, то ні. Закінчувала школу і ще не знала, куди податися. Уже після випускних іспитів випадково до рук потрапила книга «Закон і життя» Поповської – про медиків, різні експерименти – і не змогла відірватися. А коли прочитала, подала заяву до Київського медичного інституту. Тоді пригадалась їй і дитяча мрія. Проте обрала педіатрію – уже мріялось і про своїх дітей, яким раду дасть, та ще й підказка чиясь допомогла. І через сім років – то було 1958-го – стала дитячим лікарем.
Із тих майже чотирьох десятків літ тридцять п’ять Валентина Трохимівна Леуш віддала закладу, який тепер має назву – спеціалізована лікарня «Охматдит». Десять останніх років завідувала одним із головних відділень – терапевтичним для дітей молодшого і старшого віку, а нині – лікар-ординатор інфекційного відділення для молодших дітей. Скільки за цей час через її добрі, турботливі руки і серце перейшло дітей – важко сказати – тисячі й тисячі. По всій Україні є її колишні пацієнти, яких вона рятувала від недуги, яким повертала здоров’я, а часом і дарувала життя. Тепер багато хто з них – це дорослі, солідні люди, та досі живе в них вдячність людині, котра переживала за них так само, як і їхні батьки.
Нещодавно зустріла на вулиці жінку, що вела за руку онука, – вона ще здалеку стала вітатися.
– Пам’ятаєте мене, Валентино Трохимівно? – запитала, помітивши її збентеження. – Ви колись наполягли, щоб мене, малу та хвору, поклали до лікарні, а мама заперечувала. Якби не ви, мене б уже не було. Так що ви мені – друга мама…
Скільки їх – таких, що мають право називати і ще називатимуть її другою мамою! Колись привезли з Вінницької області дівчинку, ледь старшу шести місяців. Плаче мама, побивається – дитина що з’їсть – те й назад, чахне на очах, не набирає ваги. Хоч куди зверталися – і до лікарів, і до знахарів, возили по всій Україні – ніхто не допоміг. Валентина Трохимівна уважно оглянула маленьку, дещо помітила, потім попросила зробити аналізи. А згодом поставила діагноз – целіакія. Коли дитині починали вводити до раціону злакові, організм їх не сприймав. Провели курс лікування – і все минулося.
Звичайно, найважливіше – правильно поставити діагноз, щоб знати, як лікувати. Але останнім часом природа підсовує такі загадки, що можна розгадати їх, тільки маючи величезний досвід і тонку інтуїцію. Якось оглядала Валентина Трохимівна десятимісячну дитину – наче все нормально, розвиток іде непогано. Та щось насторожило – і вона вирішила зробити всі аналізи. Припущення підтвердилися – виявилося, маленька хвора на гепатит. Звідки в немовляти? Виявилося, мама під час вагітності хворіла на гепатит В, ось і передалося це дитині. Що ж, можна сказати, врятувала дівчинку, але в житті їй доведеться нелегко, хвороба ще не раз дасться взнаки.
Не так рідко через її серце проходять долі людські з усіма радощами й печалями. Під час обстеження в кількамісячного хлопчика виявили… сифіліс. Звідки? Зробили обстеження мами – вона інфікована. Так на молоденьку, дуже гарну маму звалилася потрійна трагедія: виявилася чоловікова зрада, потреба самій негайно лікуватися та ще й рятувати маленьку дитинку, а це значно складніше, ніж лікувати дорослого. І все це треба пережити, витримати. А лікарю ж як? Хочеться підтримати порадою і сказати мудре слово. Треба знайти для цього час і настрій. А душа неспокійна – до чужого горя чутлива.
Такі випадки, звичайно, трапляються рідко. Частіше доводиться лікувати традиційні застудні та інфекційні хвороби. Але екологія, незаконне ввезення до України не тільки недоброякісних, а навіть шкідливих продуктів харчування породжує цілий сплеск захворювань, з якими боротися стає все важче. Останнім часом, як каже Валентина Трохимівна, пішли в наступ алергічні хвороби. Привели до неї чотирирічного хлопчика – все тіло у висипах, гірко дивитися. Обстеження й аналізи показали: геморагічний васкуліт, тобто подразнення судин. Найгірше те, що судини подразнюються й усередині, зокрема, на нирках. Що стало причиною захворювання? Як виявилося, бабуся хлопчика перепродувала жувальні гумки, отож щедро пригощала ними улюбленця. Допригощалася… Хлопчика, звичайно, доведеться довго лікувати, але болить у неї серце за інше – хіба він такий останній? Чому дорослі не розуміють, якої шкоди можуть завдати маленьким своїм нащадкам?
– Отака моя доля – весь час шукати причини, шляхи виходу з кризи, вирішувати, яким чином допомогти, – каже Валентина Трохимівна. – Але не нарікаю – сама таку долю обрала, тож не шкодую.
Добре, що вдома її цілковито розуміють і всіляко підтримують. Чоловік її – Станіслав Сергійович Леуш – відомий вчений, професор. Лікарями стали і син Сергій, і донька Олена. Отож, коли збираються разом, у сім’ї є про що, як то кажуть, погомоніти. Значить, стінами медичних закладів медична тема не обмежується…
– Що для вас у житті найважливіше? – запитую.
Вона на хвилину замислюється. Потім промовляє неквапом:
– Знаєте, коли доброта повертається добротою. Колись лікувала я двох діток – Марію і В’ячеслава Морозових. Минув час, вони повиростали, ми подружилися з їхньою сім’єю. І ось Марія стала… педіатром, а її брат – генетиком. Кажуть, що обрали професію медика, бо я їм стала мовби за приклад. Оце – найприємніше, це варте моїх повсякденних турбот.