Як жителі Кодими рідню знайшли

Вельми несподіване продовження дістала тема, порушена в матеріалі «Вечірній Київ» на прямій лінії з Путіним і… Пушкіним» в №46 «ВК» від 30 березня цього року. До нашої редакції з Одещини зателефонувала редактор районної газети «Вісті Кодимщини» Віра Тихонова. Вона шукала контакту зі згаданою в публікації вепською газетою «Кодима», яка виходить у карельському Петрозаводську. Річ у тім, що наші одеські кодимчани віднедавна стали шукати своє історичне коріння, а тому їх неабияк зацікавило походження назви їхнього райцентру.

У пошуках коріння

Виявилося, що одеська Кодима саме цими днями святкує 250-у річницю від часу надання їй статусу міста. На ювілей з далекої Карелії прибув головний редактор вепської національної газети Мікуль Фомін. На Одещині його вітали ніби волхва, який має відкрити очі народові. У публічних дискусіях пан Фомін висловив свої думки з приводу ймовірного саме фіно-угорського походження назви міста Кодима і взагалі його з’яви на мапі нашої Вітчизни.

Я просто не міг не перехопити Мікуля Фоміна на зворотному шляху під час його короткої зупинки в Києві. Найперше, що цікавило, – які були його аргументи і чи повірили йому українці.

– Я їх не шокував, – зізнався він. – Мене випередила газета «Вісті Кодимщини». За кілька днів до мого приїзду в статті «Може, наша Кодима і не є тією Кодимою?» Віра Тихонова розкритикувала основні версії походження назви свого міста і подала на суд громади вепський варіант пояснення топоніма. Мушу визнати, досі кодимці вважають, буцімто назва річки Кодима, яка й дала назву поселенню, походить од тюркського слова «кодин» чи то «кодун» – себто «болото». Можливо, воно там і було колись, та ось наголос у слові «кодима» нині ставиться не на останній склад (як у тюркських мовах), а на перший. Це прикмета угро-фінських мов. Та й переклад Кодими як «батьківщина», а не як «болото», гадаю, має більше сподобатися людям.

Аргумент, як на мене, слабенький. Та, якщо кортить, то можна повірити. Особисто мені здається неймовірним, щоби люди з далекої невідомої Карелії заснували в нас місто – тоді, на межі між слов’янською Річчю Посполитою та тюркською Османською імперією.

Але Мікуль Фомін не здається. Його маленький народ ладен усім і всюди нині доводити, що свій слід в історії таки залишив.

Наведу приклад – днями ми розповідали про такого собі парубка Валерія Чупрова, старовіра, який оселився в Києві; так от, у тій публікації він звично для себе назвав представників народу комі «ком’яками». До нас зателефонувала одна киянка родом із Сиктивкара й ображено заявила, що нетактовно вживати такі слова – це те саме, що написати «кацап» чи «лях»… Отже, кількістю народу не вимірюється почуття гідності!

Тож «батьківщина» чи «болото»?

Але повернімося до Мікуля Фоміна. На моє заперечення стосовно угро-фінського походження міста Кодима на півдні України, ось які він мав аргументи. По-перше, пан Фомін красномовно переповів історію колись великого народу весь, тобто вепсів (росіяни тривалий час прозивали їх чуддю). По-друге, став переконувати мене, начебто фактично все населення Новгородської землі було вепським. Навіть князів обирали на віче з вепської знаті. Та й ті віче велися вепською мовою. Скажете – святотатство? А що відповісте на те, що в Галицькому князівстві більшість населення знала біло-хорватську мову, і князі також?  Отож, як вважає Фомін, фіно-угорські племена часто мандрували Київською Руссю. А «живий коридор» Дніпро і тоді існував. Тож вони цілком могли дістатися нинішньої Одещини.

Така гіпотеза мені здається схожою на ті, які висувають норвежці щодо відкриття їхніми предками Північної Америки. Але й вона має право на життя. Тим більше, як каже Мікуль Фомін, людям приємніше буде своє коріння знаходити на «батьківщині», а не в «болоті».

– У прес-конференції, яка відбулася під час святкування Дня міста, – розповідає пан Фомін про свою подорож у Кодиму, – взяли участь народний депутат України Леонід Климов та перший заступник голови Одеської обласної держадміністрації Микола Тендюк. Родинні стосунки з вепсами пану Тендюку здалися цікавою несподіванкою – завжди гадали, що тут колись жили монголо-татари, і ось тобі – вепси якісь приїхали. Ще й розмовляють дивною мовою. Проте одесит не розгубився. Нагадав, що кілька років тому обласна адміністрація підписала договір про співпрацю з урядом Республіки Карелія. Зауважив, що непогано було б нарешті почати реалізацію його статей. Утім, така співпраця вже розпочалася –  між газетами.

– Що найбільше запам’яталося в Україні і, зокрема, на одеській землі? – запитую гостя.

– Біля будівлі районної адміністрації зібралося мало не все населення міста. Була цікава програма – театралізована історія міста. З найдавніших часів і до сьогодення. І Київська Русь, і монголо-татарська навала, і польська окупація. Не обійшли увагою і радянську добу, і Другу світову війну, і, нарешті, часи незалежності. Незважаючи на те, що було доволі холодно, і дорослі, і діти дивилися все до кінця. Мені дуже сподобався і запам’ятався  образ української сім’ї – батьки,  діти в красивому національному вбранні.

Навколо України за три дні

– А ще мені здалися ваші страви такими гострими, такими приправленими, що я не все міг їсти, що подавали, – усміхається Мікуль. – У нас все набагато прісніше. Все більше з риби, без перцю, без хрону. У Карелії такі рослини не ростуть, тому й кухня наша зовсім інша.

Лише Одещиною та Києвом ознайомлення з нашою країною не обмежилося. Давнім бажанням пана Фоміна було побачити Львів.

– Це справжня Європа, справжня! – вигукував він, щойно я його зустрів на вокзалі в столиці. – Хоч який шалено красивий Київ, неперевершена Одеса, а ось Львів – просто неймовірне місто. Усі його вулиці, як і сотні літ тому, незмінно залишаються вкритими бруківкою. «Як же часто тутешні водії замінюють запчастини, всілякі там шарові?» – подумав я, поки їхав у таксі. Хоч як щільно вляглося каміння, одне до одного, все ж, трясе у Львові добряче. Особливо красивий Львів увечері – йдеш вулицями, повз тебе пролітають кінні екіпажі, люди тут і там українською співають. Знаменитий Вана Таллінн (Старий Таллінн) не зрівняється з тобою, Львове! Величезне середньовічне місто, яке, певно, і за тиждень не обійти, – повсюди пам’ятки історії, замки і фортеці, які чудово вписуються у сучасні контури.

Колись мені довелося побувати в Петрозаводську, в столиці Республіки Карелія. Все, про що нам тоді розповідали місцеві гіди, то це про недавнє минуле цього краю. У густих непрохідних лісах Карелії «червоні кати» влаштували ще не так давно стільки таборів, стільки «сандармохів», що ще довго назва цієї землі в нас асоціюватиметься зі страшним ХХ століттям.

– До Львова мене привело не бажання шукати історичні паралелі між Вепсанма чи Карелією та Галичиною, – продовжує Мікуль. – У Львові три дні тривав найбільший ярмарок книг України. У Всеукраїнському книжковому ярмарку я мав намір узяти участь із власним стендом вепської книги. Півтора десятка найкращих книг вепською мовою притяг на своїх плечах аж із Петрозаводська. Вепська «Калевала», письменник Рюрик Лонін, підручники з мови, пісенник… Заплатив гривню за вхід, і враз поплив морем книг. У гігантському палаці князя Потоцького розмістилися сотні видавництв із більшості європейських країн. Мої супутники, товариші з Товариства культури народів фіно-пермської групи, одразу ж почали скуповувати книжкові новинки. А я тільки зиркав на полиці, зважаючи хіба що на календарі, на жаль, не розумію української. Із натовпу вискочив схвильований заступник голови згаданого Товариства Ростислав Мартинюк і вигукнув: «Усе! Домовився! «Університетська книга» із Сум поступається окремим стендом для вепської літератури…» Українці завжди були гостинними, і ця поїздка до вашої чудової країни тільки те мені й підтвердила.