Подаруймо собі свято для душі
На моєму письмовому столі – букет жовтих хризантем. Вони так терпко пахнуть, їх голівки-сонечка – як принада осені, як її прощальна днина. Умостившись у кріслі біля столу, так затишно мені недільного вечора з книжкою поезій Вадима Крищенка «Між минулим і майбутнім».
Погляд зупиняється на «Листопадовому етюді»:
Веду я осені
останній репортаж,
А небо цідить хмари,
мов крізь лійку,
За шибкою заплаканий
пейзаж,
Як зошит в косу,
голубу лінійку…
Читаю і моя уява малює вслід за поетовим рядком пейзажі-акварелі, що зринають поряд справжнього букета жовтих хризантем... Нараз спливає в пам’яті вересневий вечір у будинку культури санаторію «Сонячне Закарпаття» (там відпочивала нещодавно). На концерт Заслуженого Закарпатського народного хору зібралося дуже багато людей, що з’їхалися сюди з усієї України. Бурхливо сприймали закарпатські пісні – обрядові, жартівливі, тішилися місцевим колоритом, звичаями. Та коли хор проспівав «Кришталеві чаші» на вірші Вадима Крищенка, – зала завирувала, люди піднялися з крісел і гаряче аплодували стоячи.
«Я гадала, що це народна пісня», – мовила тоді моя сусідка, що приїхала до санаторію з Дніпропетровська.
Справді, стільки пісень на вірші Вадима Крищенка пішли Україною і сприймаються як народні – «Хай щастить», «Гей ви, козаченьки», «Ласкаво просимо»…
Крищенко багатьом запав у душу як поет-пісняр. Це все на його вірші – «Берег любові», «Білі нарциси», «Батько і мати», «Одна-єдина», «Київ – доля моя», «Погода на завтра»… Вадим Дмитрович якось у розмові сказав: «Більше часу віддаю ліричним віршам, проте більшу популярність мені принесла пісенна поезія».
Звичайно, пісенна поезія доступніша, – пісні часто звучать по радіо, телебаченню, зі сцен великих концертних залів. А власне поезія, книжкова, то – особисте, то задушевна розмова віч-на-віч поета з читачем. Відстань до цих зустрічей-розмов із поетом не віддаляється холодними променями зірковості – Крищенко, автор понад 30 поетичних книжок, усе такий же доступний і дитинно-щирий.
«Час одкровення» – перший розділ нової книжки. Читаю-вчитуюсь і вкотре відкриваю для себе поета-лірика, поета-філософа, вірші якого, – як свячена вода на душу і в хвилини печалі, і одухотворення:
Буває день, бувають миті –
І тут не так, і там не так.
І думи, сумом оповиті,
Стискають серце у кулак.
Здається, що життя без втіхи,
Розчарування лиш несе.
І мрії, як пусті горіхи,
Одна шкарлупа – та й усе.
А в чому справа, де причина?...
Згорить часу короткий ґніт,
І ми вже іншими очима
Ранково дивимось на світ.
А світ навруг простий і звичний,
І усміх стелиться над ним.
…І що вважалося трагічним,
Тепер здається вже смішним.
А ось – «Легенда про скульптора», яку довірливо розповідає нам Вадим Дмитрович:
Замріяний митець на світі жив,
Шукав любов – вона йому приснилась,
І він її по пам’яті зліпив,
У глину влив тепло живого тіла.
І закохався в зліплену модель.
В тендітну руку і вуста жагучі.
Шукав подібний образ між людей,
Та все не те на сцені перекручень.
Поставив цю найкращу із скульптур
Під образами, де пучок калини…
Вона журилась з ним у дні зажур,
Йому всміхалась в радісні хвилини.
Літа спливали, як швидкий потік.
Він чув скульптури дихання і голос…
Коли ж повіки затулив навік,
Його творіння також розкололось.
І знову пишемо акварелі разом… «Малюнок з уяви» – Крищенків вірш про улюблений квітень – цього місяця, коли поет уперше побачив Божий світ, – квіти білі, білі (це вже розділ – «З давнього зошита»). Мені йде на душу і його «Серпнева ніч», бо ж народилася в ту пору, о першій годині по півночі, коли «Шукає ніч для пісні риму… А в річці місяць ловить рибу…» По кілька разів перечитую «Грало фортеп’яно» («…може, то була розлука… а може, то було кохання, що віджурилось в тишині…»), і – «Звучала скрипка» (де «Мого життя найвища нота»), і – «Ти снилася собі, а я – собі…» (коли «не приходимо у сни один до одного у колисанці ночі»), і – «Не всі сказав слова» (бо ж Вадим Дмитрович «ще в полоні мрій»).
У дружній розмові поет розкриється і численними фотознімками – з артистами, що співають пісні на його вірші, з космонавтами-українцями Поповичем, Береговим. Поведе дорогами свого дитинства і юності, познайомить з батьками і двома братами, і – якщо вже розмова-одкровення, – то і з нянею, де він немовлям на своєму найпершому в житті фото 1935 року.
Тож подаруймо собі свято для душі, умостившись у кріслі з книжкою поезій Вадима Крищенка.