Проросли з одного кореня…
Чинник виборів
Розпочався Собор 29 жовтня і приурочений був Дню народних Будителів, болгари цей день відзначають 1 листопада. Будителі – це ті, хто займається просвітою. Але це слово має ширше значення – воно підкреслює, що люди ці не просто вчителюють у народі, вони будять його. Коріння такої просвіти можна витягти із сивої давнини, із часів визволення Болгарії від османського іга.
Президентом Собору болгар України нині є Микола Габер. Він і головував на Соборі. Хто сподівався побачити традиційне фольклорно-банкетне дійство, дуже помилилися.
Але по порядку… Найперше – болгари орендували два автобуси. В одному розмістили делегатів Собору з інших міст України. У другому мали їхати студенти з університетів імені Тараса Шевченка та із Слов’янського. Тут ми можемо наголосити на ставленні держчиновників до цієї національної громади України – однієї із найчисельнішої. Керівництву згаданих вищих навчальних закладів було надіслано директиви, де «не рекомендувалося» створювати скупчення мас напередодні та в день виборів. Тож студенти залишилися в гуртожитках. Воно наче б і резонно, якщо врахувати, наскільки влада побоювалася ексцесів. Та не зовсім люб’язно щодо громадян, у яких історичне свято. Було б справедливо, коли б ті, хто ці директиви підписували, заплатили б за порожній другий автобус. І зі своєї кишені, а не з кишень виборців.
Але повернімося до того, як болгари України святкували День Будителів. Отож, двома автобусами, в одному з яких були тільки водії, учасники Четвертого Собору спочатку під’їхали до пам’ятника княгині Ользі, святим книжникам Кирилу та Мефодію, де поклали квіти. Наступною зупинкою був Свято-Введенський монастир. Його заснувала матінка Диметра, болгарка за походженням, наприкінці ХІХ століття. За часів червоної навали тут була психіатрична лікарня. Зараз Українська Православна церква розглядає можливість канонізувати засновницю монастиря.
Досі Собори болгар України відбувалися виключно в Полтавській області. Тож це перший – у Києві. Він проводився за участю визнаних учених у формі науково-практичної конференції. Відбулися українсько-болгарські читання «Два народи – одна історія».
Собор привітав цар Симеон
Микола Габер, відкриваючи читання на Соборі, одразу ж зробив сенсаційну заяву. Щоправда, спочатку було зачитано привітальну телеграму до учасників Собору й конкретно до його голови від дуже популярної в Болгарії персони – царя Симеона. А вже тоді пан Габер пообіцяв, що наступного року, на П’ятий ювілейний Собор, він запросить царя і той уже начебто дав попередню згоду. Тож наступний День Будителів має привернути більше уваги громадськості, ніж цей. Та й виборів в наступному році поки не планується.
Найцікавіше на цих читаннях було довідатися про те, як саме болгари пов’язують нинішні українські терени зі своїм прадавнім минулим. Особливо вразили ілюстрації із старовинних книг: болгари на них напрочуд нагадують русичів, давніх східних слов’ян. Більше того, прості воїни, окрім характерної київськоруської зброї, кольчуг, шоломів, ще й оселедцями виділяються. Так, оселедцями! Вони ж прикрашали голови давньоболгарських язичницьких священнослужителів.
Нам завжди подавали як початок історії України Київську Русь. Але ж і вона розквітла лишень на межі першого та другого тисячоліть після Різдва Христового. І розквітла на якомусь корені. Що ж було до того? Болгари певні: тут, де зараз наша держава, процвітала Велика Болгарія. Дехто з їхніх учених має чимало доказів того, що ми з ними рідніші брати, ніж з будь- ким іншим – чи то з литвою-білорусами, чи то з фіно-угорською асимільованою Московією, чи із сербсько-хорватським балканським слов’янством.
– Я чув чимало суперечок, скажімо, про походження назви міста Полтава, – каже Микола Габер. – Різні є версії. А я певен того, що вона сягає часів давньоболгарського правителя Балтавара. Саме ж слово «балтавар» у перекладі на українську мову означає – «володар».
Спорідненість наших народів і справді проглядається протягом століть. У нас настільки багато спільного в культурі, побуті, звичаях, віруваннях, що треба навіть вишукувати, що саме нас різнить. А історія? Про що вона свідчить? Одвічне намагання київських князів упокорити Царгород, себто Константинополь – візантійську столицю, гнобителя болгар – це по-перше. Те ж робили й запорозькі козаки, щоправда, воювали вони супроти іншої імперії – Османської. Та й після заборони Січі частина козаків подалася не куди-небудь, а за Дунай, до братів – це по-друге. Навіть символіка Великої Болгарії дуже схожа на нашу – дворога піка, яку пізніше перебрали караїми, нащадки хазар, належала одному з київських князів. Згідно з однією із версій походження тризуба, саме ця піка у нього колись і трансформувалася.
Протягом того часу, поки нашу землю займали ще інші імперії – Російська та Австро-Угорська, – родинний зв’язок дещо згубився. Але скажіть, коли ми зараз говоримо про болгар, чи не відчуваємо, як серце стискається, наче мовиться про найрідніших? Отож!.. Нехай це не доказ того, що ми з ними колись володарювали в одній сильній державі над величезною територією від Волги аж до Балкан, і розійшлися, аби створити кожен свою державу – ми над Дніпром, вони над Дунаєм; так, нехай не доказ, але все ж привід згадати, що, крім двох, до наших земель не байдужих слов’янських народів, є ще й інші, які зовсім не нав’язуються з державними мовами, спільними кордонами, єдиним економічним простором…
А скарб жандарми відібрали
Ми не поставили собі за мету перевернути українські історичні основи (тим більше політичні пріоритети) з ніг на голову (чи навпаки). Ми побували серед своїх, отож і ділимося відкриттями. Тепер про те, чому саме в Полтавській області досі відбувалися всі Собори болгар України, і чому частково там же й відбуватимуться в майбутньому. Що болгар там так приваблює? Усьому причина – легенда про скарби.
Є в Полтавській області село Малоперещепина у Новосанжарському районі. 1911 року пас собі кіз десятирічний пастушок, аж ось одна з його підопічних провалилася копитцем в якусь дивну глибоку діру. Він просунув туди руку, допоміг тварині й наштовхнувся на скарб – на золоті та срібні вироби. Хлопчина побіг до села й дуже скоро всі знали про знахідку. З’ясувалося, що там 50 кілограмів дорогоцінних старовинних виробів із срібла та 25 із золота. Царською жандармерією було оголошено указ – повернути розхапане селянами. Тим, хто те добровільно зробив, простилося, а в кого знайшли щось, того судили. Вилучили практично все. Багатство передали до Санкт-Петербурга, в Ермітаж. Там воно й нині.
Серед старовинних виробів є каблучка з написом кана Кубрата – останнього володаря старої Великої Болгарії, котрого, до речі, поховано на Полтавщині. Датується каблучка V-VI століттям, тобто – докиївською Руссю.
Про цей факт майже забули. Часи настали буремні, двадцяте століття не давало передиху для відновлення болгарських культурних громад на території нашої країни. І лише після здобуття незалежності Україною з’явився доступ до архівних матеріалів. Тільки років п’ять тому Микола Габер особисто розгорнув цей пласт. Він же й згуртував болгар України в Собор, який місце знахідки каблучки кана Кубрата та його могилу вважає за стрижневе для своєї національної громади.
Нині в Україні проживає понад 300 тисяч болгар. Це згідно з переписом. Але якщо взяти до уваги всі змішані шлюби, тих, хто не назвався як болгарин, то вийде майже півтора мільйона. Узагалі ж поза межами Болгарії етнічних болгар налічується майже 20 мільйонів. Ідея надання Собору болгар України статусу міжнародного визрівала давно. Адже бажаючих побувати на могилі останнього правителя Великої Болгарії у світі знайшлося чимало.
Під егідою Собору біля могили кана Кубрата планується звести церкву, а також справжній туристичний комплекс найвищого рівня з необхідною інфраструктурою. Та поки що коштів не вистачає. Однак болгари запевняють, що основна риса їхнього характеру – наполегливість у досягненні мети. Тому незабаром, а можливо й до наступного, вже П’ятого, Собору малесеньке село Малоперещепина зможе прийняти туристів із далекого зарубіжжя, і... перетвориться на туристичну Мекку болгар.
На диво, в місцевій школі ентузіасти зовсім не болгарського походження нещодавно створили Музей історії Болгарії. Учасники Собору були приємно здивовані такою любов’ю українців до всього болгарського. Як запевняли нас очевидці, які там днями побували, сльози просто заблищали на очах делегатів Собору, коли вони ввійшли до музею. Може й справді ми колись, століть п’ятнадцять тому, проросли з одного кореня?..