«Я був змушений його вбити…»
Колись у нього, як і у більшості дітей, було все – щаслива любляча родина, дві бабусі та два дідусі, що змагалися за його увагу та любов, найновіші іграшки і, звичайно ж, мрії, у яких Андрійко бачив себе або капітаном далекого плавання, або ж пілотом. Пишалися ним у школі і вчителі, які Андрія завжди ставили за взірець для інших.
Але одного літнього дня його доля жорстоко і безповоротно змінилася. Від матері до іншої жінки пішов його батько. На прощання сказав синові, аби той не забував навідуватися до нього, щоправда, не уточнивши адресу. Невідомо з яких причин, бабуся та дідусь (з боку батька) щоразу, як тільки Андрій збирався до них, вирушали у невідкладних справах, не мали часу зустрітися з хлопчиком. Не витримала удару долі й мати – почала пиячити. Отоді він і відчув себе нікому на світі не потрібним, чужим навіть для рідної неньки.
– А хотілося жити, як мої ровесники, красиво й безтурботно. Не думати щоранку, де знайти хоча б 50 копійок, щоб поїсти бодай хліба, – каже слідчому
15-річний Андрій, який воднораз з учорашнього школяра перетворився на збідованого, понівеченого життям чоловіка. Так, звичайно, – не дуже переконливо продовжує Андрій, – я розкаююсь за те, що скоїв, але точно знаю, що такі, як я, рано чи пізно опиняються за ґратами…
Уже одинадцятирічним Андрій без суму розпрощався зі школою, бо змушений був підробляти. Треба ж було якось годувати себе та матір. Коли ж додому навідувалися вчителі, Андрій, помітивши через вічко у дверях когось із них, вимикав світло і сидів тихенько, аж поки у під’їзді не стихали кроки відвідувачів. Зітхнув із полегшенням, коли мати продала квартиру, натомість придбавши благенький будиночок у селі, – потреба ховатися від педагогів відпала сама по собі. Хлопець і досі не розуміє, де мати поділа силу-силенну грошей від продажу квартири, не вірить, коли вона каже, що все витратила на сплату боргів.
– Мабуть, пропила, – каже хлопець, згадуючи свою бесталанну матір. – А може обдурили її, довірлива вона. Мене пошкодувала, отже, про обман могла нічого не сказати.
У селі, куди перебралася Галина С. з сином минулої осені, Андрію не сподобалося одразу. Однолітки невідомо з яких причин сторонилися його, не знайшов від однодумців і серед доросліших, тих, хто цілодобово вештався без діла по селу. Занудьгував Андрій і через тиждень зателефонував до дідуся і бабусі (з боку батька). Однак там йому зовсім не зраділи.
– Уявляєте, – пригадує ту розмову Андрій, – вони спершу навіть не впізнали мене. Коли ж я нагадав, хто я такий, бабуся сказала, що у них немає для мене місця. Мовляв, моя новоспечена сестричка, яка там мешкає, часто хворіє, і я.., – добирає потрібні слова Андрій, – ніби-то можу якусь інфекцію занести. Образився я на них, кинув слухавку, але тоді ж твердо вирішив за будь-яких обставин повернутися до Києва.
Проти цього рішення Галина не заперечувала, бо почала, за її словами, «влаштовувати благополучно своє життя», а Андрій до якого «ніколи ні у кого не було діла, хай би пожив у родичів». Він і повернувся. Спочатку, як зізнається, колишні приятелі не дуже охоче прийняли його до своєї компанії. Може, встигли забути, чи на те були інші причини, але йому все одно прихилитися було нікуди, а тому він терпляче супроводжував їх у підвали та забігайлівки, де вони щовечора відпочивали. Поступово між Андрієм та колишніми друзяками відновилися довірливі стосунки. Невдовзі Андрій зрозумів, що за час його відсутності у житті друзів багато чого змінилося. Усього за кілька місяців ті підлітки, які зовсім недавно могли поцупити у рідних хіба що гривню, навчилися «заробляти» самі. Простим і перевіреним способом. Тільки-но смеркалося вони вирушали… грабувати перехожих, аби незабаром вкрадене прогуляти десь в дешевому кафе або ж програти в автоматах.
– Жили ми небідно, – видає слідчому своїх спільників Андрій. – Інколи траплялися неприємності, могли й пику натовкти, але, коли йти натовпом, більшість людей без зайвих слів віддає гаманця, прикраси. Ми були командою, – гордовито каже Андрій, – і якби мене той чоловік не розлютив так, я б його не вбив. Але ж ні, він хоча й був напідпитку, міцним горішком виявився… Не захотів свої гроші добровільно віддати. Я був змушений застосувати ніж. Так, без нього я нікуди, адже на вулиці вночі будь-що статися може.
…Того вечора 24-річний Ігор Т. зі своїми друзями зайшов після зміни у придорожнє кафе випити по чарці. Сиділи не довго, бо всіх чекали вдома. Ігор компанію залишив першим, розпрощавшись з друзями до… післязавтра, коли мав знову вийти на роботу. Ні він, ні його товариші не помітили, як із-за сусіднього столика підвівся худорлявий невисокий хлопець і непомітно рушив слідом за Ігорем.
– Хто ж думав, що він так буде опиратися, – вкотре дивується малолітній убивця. – Я ж йому нормально сказав: віддай гаманця. Ніж спочатку для остраху приставив. Однак чоловік почав битися. Не витримав я – вдарив один раз, а може й тричі. Хіба ж я пам’ятаю? Адже також не зовсім тверезим був. Роздобути грошей я вирішив, бо мій друг одружувався, а я не мав ані копійки на подарунок. Якби ж той добровільно віддав, – не убив би я його.
Ігоря знайшов наступного ранку в канаві поблизу кафе перехожий, він і викликав міліцію. А вже за кілька годин затримали й вбивцю – 15-річного Андрія, який, до речі, щиро здивувався появі правоохоронців. Подарунок майбутньому подружжю він устиг таки купити, і наступного вечора після вбивства знову планував вийти на свій промисел: треба було до весілля придбати новенького костюма…
Попереду ще слідство, нові подробиці «подвигів» друзів, а потім і суд, який визначить міру покарання для убивці. Однак жоден вирок, хоч би яким справедливим він був, не поверне двом осиротілим дітям батька, а Андрієвій матусі сина. Хоча, що тепер побиватися, коли вона втратила його значно раніше.