Вони воювали за незалежну й сильну Україну

Офіційна дата 60-річчя визволення України від фашистів начебто й минула, але попереду – 61 річниця визволення її серця, її столиці – Києва. Ці дві події нероздільні. Фронтовики з усіх регіонів України, з усіх країн колишнього Союзу та Європи, котрі приїхали до Києва на велике й незабутнє свято, розповідали про ті часи як про суцільну тривожну темну ніч зі сполохами вибухів і пожеж. Вони прагнули, аби настав день не лише для України, а для всіх, хто зазнав фашистської неволі. І вони досягли цього. Били ворогів під Сталінградом, форсували Дніпро, Віслу, Дунай. Після страшних поранень і контузій знову йшли на фронт, наближали Перемогу. Молоді, завзяті, вони не думали ні про власні життя, ні про нагороди. Це нині вони – старенькі, не дуже здорові, але скільки гідності в очах, як пишаються вони орденами й медалями. Фронтовики – рятівники світу...

Святошинський район столиці вітав чималеньку делегацію ветеранів Великої Вітчизняної зі Львівської області. Серед 44 визволителів було 5 жінок, 3 Герої Радянського Союзу і 2 Герої Соціалістичної праці. Привезли їх заступник голови Львівської облдержадміністрації Микола Дячишин та начальник Управління внутрішньої політики Євген Кулик. Цікаву екскурсію по місту, відвідини Музею партизанської слави імені Героя Радянського Союзу, командира партизанського з’єднання Івана Хитриченка у 13-й середній школі для дорогих гостей організували заступниця голови Святошинського району Наталя Пазенко та начальник управління Юрій Лєсков. Створила музей донька легендарного партизана, котра народилася у лісі 9 травня 1944 року (дружина командира з’єднання теж партизанила), перший директор цієї школи, нині пенсіонерка Людмила Боліла.
Після екскурсій і перед урочистостями у Палаці культури «Україна» львівські фронтовики перепочили. Під час обіду в затишній залі ресторану згадували пережите, вболівали, як відбудуться вибори президента. Казали: Україні, котра стільки синів і доньок поклала на вівтар Великої Перемоги, не можна зганьбитися перед усім світом і відступити від ідеї створення демократичної суверенної держави.

Микола Дячишин і Євген Кулик розповіли, що фронтовики на Львівщині мудрі, з ними можна порадитися про все. Їх нині 31246, але про кожного дбають: щоб газ був, вугілля та дрова. Виділено вдосталь коштів на лікування, є для них дві спеціалізовані лікарні й Будинок ветерана у курортному Моршині. Об’єднуються ветерани Великої Вітчизняної у три громадські організації, але влада всіх їх шанує однаково. Для цього існує спеціальна, підкріплена коштами програма. До 60-річчя визволення України всім надали грошову допомогу, подарували 62 автомобілі. «З чим би ветеран не звернувся, – сказав Микола Дячишин, – ми ніколи не відмовляємо. Губернатор області Олександр Сендега на всі великі свята відвідує лікувальні заклади з подарунками».

Львівщина потрапила до складу Союзу перед самісінькою війною, нині ніхто вже не заперечує права тамтешніх людей на трохи іншу думку в оцінці подій, і я обережно запитую про це у працівників облдержадміністрації.

– Не треба мислити категоріями 90-х років, – палко заперечив Микола Дячишин. – Це ми вже пережили й забули. Серед тих, хто приїхав до Києва, є місцевий партизан із бойовими нагородами, є курсанти військових училищ, є майже діти, котрі вперше побачили зброю вже на фронті, а повернулися зраненими героями у 30 років. Війна спершу прокотилася по їхніх долях, зім’яла їх, а вже тоді зробила героями. Знаєте, Львівщина дуже швидко зрозуміла, що фашисти прийшли не з добром: прихильників Степана Бандери, котрий хотів створити незалежну Україну, постріляли й кинули до в’язниць, селян почали грабувати. Воювали системи, а потерпали люди. Я пишаюся тим, що Львівщина першою організувала і запропонувала Україні акцію всепрощення і примирення всіх, хто воював із фашизмом. Не має значення, під якими прапорами:

16-17-річні юнаки не могли осягнути політичних тонкощів – багато хто й досі не може! Наш губернатор Олександр Сендега зробив унікальний крок: зібрав цього року всіх фронтовиків – Червоної Армії, бойовиків УПА, УНА УНСО, Степана Бандери на великому полігоні. Всім дали бойову стрілецьку зброю – стару, тодішню й сучасну. Вони згадали молодість, постріляли. Чи не боялися ми якихось конфліктів? Ні! Наші фронтовики мудрі, вони кажуть: «У нас різні погляди, але мета одна: незалежна й сильна Україна». Після цього посадили їх за щедро накриті столи, й вони разом співали – і «День Победы», і «А ми стрільці січовії», і козацькі марші, і «Катюшу» і «Синенький скромный платочек». Розійшлися задоволені, ніхто нікому поганого слова не сказав. Попросили влаштувати таку акцію ще.

Генерал, Герой Радянського Союзу Дмитро Григорович Бачинський нині очолює Львівську обласну організацію ветеранів України. На фронт призвали з Першого Київського військового училища, офіцером, хоч і не дала війна довчитися. Воював з першого до останнього дня війни. Визволяв від фашистів Росію, Україну, Білорусь, Польщу й Німеччину. Нагород має чимало, але Зірку Героя одержав за визволення Києва, за форсування Дніпра.

Галина Никанорівна Павликова родом із Сумщини. Воювала два роки – була санінструктором санітарної роти 764-го стрілецького полку 232-ї Сумсько-Київської Ордена Леніна Червонопрапорної орденів Суворова і Богдана Хмельницького дивізії. Окрім нетривалого лікування, в госпіталях після кількох поранень – два роки на передовій: виносила на собі, витягувала з-під обстрілу поранених, перев’язувала, втішала під свист куль. Страху, каже, не було – лише ненависть до ворога. Має Орден Червоної Зірки, медаль «За бойові заслуги» і 16 Подяк Верховного командування. Після війни працювала вчителькою й директором школи, має звання заслужений учитель України. Кожен з гостей заслуговує на окрему розповідь. Андрій Євгенович Петренко воював на Третьому Білоруському фронті всю війну. Має два Ордени Червоної Зірки, Орден Вітчизняної війни. І після двох серйозних поранень – проблеми зі здоров’ям.

Досі жвава, привітна Людмила Іванівна Коновалова – голова ветеранської ради міста Борислава Львівської області. Зовсім юною пішла з батьком у партизанський загін і воювала там не гірше за чоловіків. 1943-го загін приєднався до Першого Білоруського фронту, і вона, ставши зв’язківцем і єфрейтором, воювала до останнього дня війни, а 1946-го потрапила ще й на Далекий Схід. Поранення було незначним, подвиги – вагомі, за що й удостоєна бойового ордена і кількох медалей.

Герой Радянського Союзу Петро Семенович Бочек на фронт потрапив уже офіцером, командиром взводу. Воював у складі 62-ї армії, котру після переломних боїв під Сталінградом перейменували на 8-му Гвардійську. Пройшов із визвольними боями через Барвінкове, Запоріжжя, Одесу – аж до кордону з Румунією. Зірки Героя удостоєний за форсування Вісли. Має ще Ордени Слави, Вітчизняної війни і медаль Демократичної Республіки Німеччини «За службу Вітчизні». Полковник юстиції у відставці Микола Павлович Коваленко воював з першого до останнього дня війни. Зробив свій вклад у її перелом на Курській дузі, форсував Дніпро, визволяючи Київ. Мав кілька поранень, але каже, що треба триматися. Війну закінчив командиром десантно-понтонного взводу, досвідченим спеціалістом своєї справи.

Іван Панасович Каліберда, третій у делегації Герой Радянського Союзу, скромно сказав лише, що пройшов із боями від Харкова до Ужгорода.

Після ознайомлення з Києвом і Святошинським районом львівські фронтовики побували на урочистостях у Палаці культури «Україна». Звідти їх провели до поїзда, яким вони повернулися додому. В купе на кожного чекала справжня військова (не порожня!) фронтова фляга і смачна закуска. Наталя Пазенко від імені голови району Володимира Мазепи запевнила львів’ян, що їх завжди раді бачити в районі.