...А «Кобзар» вцілів
Перервана рибалка
– Вставай, онучку, вже сонце зійшло. А риба не любить чекати, – чую крізь сон, як мені на вухо каже дід.
Схоплююсь із ліжка, бо боюсь, щоб він не передумав мене взяти з собою. Напівсонний одягаюсь і біжу надвір. Дід вже чекає з вудками. Мені дає відерце для риби. Дід лише встиг упіймати невеликого карасика, як почувся за нашими спинами чийсь крик. Крутим схилом до нас бігла моя мати. Слів не можна було розібрати, але її розпущене волосся, хустка в руках свідчили: сталася якась біда.
– Тату, війна!.. – врешті розчули ми приголомшливе повідомлення.
Таким був для мне ранок 22 червня 1941 року. Почалась евакуація працівників цукрового заводу, на якому працював мій батько. Почали й ми лаштуватися в незвідану дорогу. Завантажили на воза збіжжя, почали розсідатися. І тут дід заартачився:
– Я нікуди не поїду. І пішов у дім.
Уже наступного дня батька мобілізували до київського ополчення (йому виповнилось 45 років, а в такому віці на початку війни у діючу армію не брали).
Вони прийшли
Фронт до нашого села Лука Таращанського району наблизився дуже швидко. Відступаючі розповідали про страшні звірства фашистів над нашими людьми. Мати з дідом вирішили закопати у землю найцінніше, щоб не дісталося ворогові. Останні бійці залишали наше село. А потім настала якась дивовижна тиша. Не було чути ні гуркоту гармат, ні вибухів. У небі мирно заливалися жайворонки, а зозулі продовжували рахувати літа. Проте це викликало ще більшу тривогу. Несподіване благоденство не заспокоювало, а лише тривожило.
– Десь заховайтеся, бо вже завтра тут можуть бути німці! – радили похнюплені бійці.
Вирішили, що найкраща схованка погріб. Там і стали чекати «кінця світу». Цікавість брала гору над страхом, і ми, дітлахи, піднімалися вгору і крізь щілини дивилися на поле. Серед жита блиснули каски фашистів.
– Німці!
Наші серця калатали так голосно, що здавалося їх почують вороги.
– Це були їхні розвідники, – пояснив дід, – за ними й інші не забаряться.
Просиділи у погребі до самого вечора. Німці з’явилися й зникли.
Наступного ранку ми почули ревіння машин і мотоциклів. До села наближалися ворожі частини. Від тих, хто відступав, мати почула, що німці бояться заразних хвороб, особливо тифу. Вона й наказала мені:
– Швидко роздягайся і лягай у ліжко! – і пов’язала мені на шию велику хустку.
– Лежи тихо і не висовуйся!
Тільки-но я вклався, як у кімнату зайшов німець-офіцер із ординарцем. Обвів очима кімнату і зупинив погляд на мені.
– Що з дитиною? – запитав через перекладача.
– Хлопчик хворий, – відповіла мати.
– Що за хвороба? – знову запитав він.
– Тиф, – не моргнувши збрехала мати.
Німець витягнув носовичка і прикрив рота. Дістав із кишені коробку із шоколадом, поклав біля мене на подушку. На дверях написали щось крейдою, мабуть, застережливе, бо німці обходили стороною нашу хату.
Повернення батька
Одного дня в шибку хтось постукав. Мати відкрила двері й голосно зойкнула. Ми з братом кинулись до неї і побачили, що якийсь незнайомий чоловік, підтримуючи під руки, заводить до хати нашого батька. Він був неголений схудлий і від того якийсь чорний. Мати вклала його в ліжко, а дядько (це був чоловік із сусіднього села) розповів:
– Наш полк під Каневом потрапив в оточення. Не було чим воювати: одна гвинтівка на п’ятьох і 50 патронів. Хто не наклав головою, потрапив у полон. Потім нас погнали до Корсуня і розмістили під відкритим небом на камінних плитах, обнесених колючим дротом. Кожного дня нас рано підіймали і вели на роботу в гранітний кар’єр, а годували якимись помиями. Почалися осінні дощі, багато полонених захворіли. У вашого батька – плеврит. А німцям хворі не потрібні. Нас виштовхнули за ворота.
Мати довго лікувала батька всілякими травами, ставила на спину банки і таки виходила.
Коли батько одужав, його викликали в управу і зобов’язали вийти на роботу. Згодом ми дізналися, що він, використовуючи поїздки селами району, став зв’язківцем партизанського загону імені Чапаєва, який діяв у лісах Київщини. У його візку було подвійне дно, в якому батько віз партизанам продукти, речі й зброю, а в село – листівки.
Дожили, хвалити Бога, до того часу, коли німці почали вертати назад. Відступаючи, фашисти зупинилися на перепочинок у нашому селі. Розклали похідну кухню. Тільки-но всілися їсти – команда: «Підйом! По машинах!» Усі схопилися, покидавши миски, ложки, фляги, котелки. Згодом ми зрозуміли, чому такий поспіх: чувся звук канонади.
Наші!
Наших теж зустрічали у підземеллі. Цього разу у підпіллі заводської їдальні. Сховалися туди, бо прочули, що німці збиралися висадити в повітря цукровий завод. Частину його таки підірвали.
Вранці радянських солдатів першими вистежили крізь прочинені двері ті ж непосидющі дітлахи. Люди схопилися і кинулися до виходу. Але бувалий дядько зупинив:
– Не поспішайте, бо можна вхопити кулю фашистського снайпера. Вони злі, тож стрілятимуть по всіх.
Надвечір до нашої хати зайшли червоноармійці й попросилися переночувати. Мати занесла соломи, постелила їм на підлозі. Зморені бійці спали, як убиті, а ми, навпаки, не могли заснути. Усе дивилися й дивилися на них. У кутку на поличці цілу ніч горів світильник, зроблений із гільзи снаряда.
Коли розтанули сніги, і земля розмерзлася, викопали заховані речі. Документи зотліли, розпадалися в прах від першого ж дотику. Вцілів лише «Кобзар» Тараса Шевченка. Ця реліквія й досі стоїть у мене на самому видному місці…
Перемога
Восени, коли мені виповнилось сім років, я пішов у перший клас. Кожен день починався з того, що вчителька повідомляла про справи на фронті. Наші наближалися до Берліна.
8 травня 1945 року ми прийшли в школу, сіли за парти, а дзвоника все нема і нема. Нема і нашої улюбленої вчительки. І раптом вона вривається в клас у сльозах:
– Діти, сьогодні уроків не буде! Перемога! Усі підемо до клубу на мітинг.
Там уже поставили стіл, на який піднімалися різні люди і говорили палкі промови. Надворі була тепла весна. Наш клас стояв під крилатою вербою. Від її квітучих жовтавих китиць ішов такий солодкий запах меду, що аж голова паморочилася...