Ризик Олександра Невського

Того жовтневого надвечір’я 1943 року бійці пройшли через важкі випробування вогнем і водою: форсували Дніпро. Ті, кому судилося вижити, промокли до нитки, шукали якогось прихистку. Звісно, у визволеному ними правобережному селі Страхолісся.

Розвідники 98-го гвардійського мінометного полку спинилися на ночівлю в хаті край села. Гузовський і Тагіров заходилися готувати їжу. Андрій Хмелівський сів писати листа.
– Хочеться, щоб мама отримала одразу після визволення Києва, – вголос подумав радист.

– Гадаю, ти побачиш матір іще до того, як прийде лист, – мовив начальник розвідки 2-го дивізіону лейтенант Невський. – Тому бери трофейну радіостанцію, підемо на узлісся!
Колишній студент Олександр Невський добре знав німецьку мову і доволі часто просив Андрія Хмелівського «погуляти» в ефірі.

За півкілометра від села Андрій «упіймав» потрібну радіохвилю і передав навушники лейтенантові.

«Стежте за ворогом! – по-німецьки наказав чийсь владний баритон. – Що там у вас?»

Інший голос шанобливо повідомив: «У селі Страхолісся зупинилася на ночівлю велика військова частина. На східній околиці замасковано реактивні міномети і ствольну артилерію».

«Добре! Через п’ятнадцять хвилин дамо великий «концерт» – і владний баритон замовк.

– Оце так! – жахнувся Невський. – Треба негайно виводити людей із села, передислоковувати техніку. Але ж бійці тільки зігрілися, поснули… Як подати сигнал тривоги?
З північного заходу долинуло рокотання мотора. Невський вискочив на дорогу і невдовзі побачив камуфльований «віліс». Поряд із водієм сидів незнайомий полковник.
Невський проголосував, машина зупинилася.

– Товаришу полковник! – виструнчився Невський. – Накажіть усім негайно залишити село Страхолісся! Мовляв, наказує генерал Ватутін!

– А вам відомо, яке покарання чекає на тих, хто віддає накази від імені командуючого фронтом? – суворо запитав полковник.

– Причина надто серйозна. Загинуть сотні бійців!

«Віліс» помчав до села. При в’їзді полковник склав руки човником і щосили крикнув:

– Тривога! Генерал Ватутін наказав негайно залишити Страхолісся! Щоб за годину живої душі тут не лишилося!

Біля школи «віліс» загальмував ще раз, і полковник іще раз повторив:

– Негайно всім залишити Страхолісся! Наказ командуючого фронтом!

«Віліс» рвонув у бік Дніпра, а до Невського підбіг захеканий командир дивізіону капітан Осокін.

– Хто передав наказ Ватутіна? – він застебнув комірець гімнастерки. – Хто?

– Якийсь полковник! – відповів Невський. – Очевидно, із штабу фронту.

– Вигадка! – скипів Осокін. – Хоче своїх людей у селі розмістити.

– Виконуйте наказ! – пролунав різкуватий голос командира полку підполковника Тихонова. – Швидше!

Немає потреби говорити, як неохоче, лаючи на всі заставки незваного полковника, покидали Страхолісся зморені бійці. Пішли із рідного села і двадцять п’ять мирних жителів.

Минуло близько години.  Від нервового напруження Невський ходив переліском, прислухаючись до нічних звуків. Довкола було спокійно. А перед світанком налетіли три ескадрильї «юнкерсів» і скинули на Страхолісся весь запас бомб. Села не стало. Про нього нагадували тільки чорні печі та купи руїн…

– Іди знай після цього,   хто твій кривдник, а хто рятівник! – згадав незнайомого полковника командир батареї «катюш» Дмитро Генералов.

А незворушний Невський стояв осторонь, і в його очах світилася тьоркінська лукавинка.