Краще здобути «бронзу», ніж утратити «золото»
На успішний виступ наших гандболісток, єдиних представників «ігрової» України на афінській арені, ми сподівалися. І підопічні Леоніда Ратнера не розчарували, здобувши бронзові нагороди. Галина Маркушевська стала однією з тих, хто самовідданою працею посприяв тому, щоб українська команда пробилася до трійки найсильніших.
Спартаківська прописка
Зважаючи на високий зріст, Галю не раз запрошували до своїх секцій тренери ігрових видів спорту. Але ні баскетбол, ні волейбол дівчинці не сподобалися. Та якось до школярів завітав Валентин Поміркований (нині, на жаль, уже покійний), щоб озна-йомити із грою в ручний м’яч.
– Я навіть уявлення не мала, що таке гандбол, – з посмішкою розповідає про себе, чотирнадцятирічну, титулована спортсменка. – Проте Валентин Аврамович мене так зацікавив іграми, жартами, особливим ставленням до дітей, що я подалася до спортзалу. Тоді домашні завдання й хатня робота, загадана мамою, виконувалися за півгодини. Бо я поспішала на тренування.
На одних із перших для Галі змагань, які проходили в Харкові, її нагородили призом як наймолодшу спортсменку.
– І досі пам’ятаю ту радість! – згадує атлетка. – Кортіло досягти ще більшого, підкорити нові вершини. Тим паче, що в гандболі мене приваблювало все: матчі, змагальних дух, постійні мандри і, звичайно, кубки та медалі.
Через п’ять місяців дівчину помітив тренер київського спортінтернату Олег Терлецький. Він вагатися не став: поїхав до Галиних батьків і вмовив їх відпустити доньку до столиці. А ще через рік Ігор Турчин надав юній вінничанці спартаківську прописку в другій клубній команді. З’ясувалося, ненадовго: Галя забронювала собі місце в основному складі українського чемпіона доволі швидко.
Повернення додому
У київському «Спартаку» гандболістка провела майже всю турнірну кар’єру.
– Це був мій єдиний і улюблений клуб, – з теплом у голосі говорить спортсменка. – Мене там учили не зупинятися на досягнутому, постійно вдосконалюватися.
Після того, як українські гандболістки 2000 року стали віце-чемпіонками Європи, Галя отримала дві пропозиції.
– Оскільки з іспанцями нічого точно вирішено не було, а македонці постійно телефонували, то я й обрала останніх, – пояснює своє рішення атлетка. – З одного боку, мене привабили фінансові умови. А з іншого, закортіло спробувати себе в іншому гандболі.
Якби керівництво рідного клубу запропонувало своїй вихованці ті ж гроші, що й македонці, Галя залишилася б у Києві.
– Дім є дім. Тепер я знаю, що таке жити на чужині. Мені там не дуже сподобалося, – зізнається спортсменка. – Мене постійно переслідували травми, я рвалася додому… Нині, за сімейними обставинами, мені необхідно бути в Україні. Тому з червня я – гравець запорізького «Мотора». Щоправда, через олімпійські клопоти в новому клубі тренуюся лише з початку вересня.
Цікаво, що Маркушевська-спартаківка найбільше не любила грати саме проти запоріжанок. А тепер, за іронією долі, захищатиме їхні кольори.
– Я не вбачаю в киянках найзапекліших суперниць, – з ностальгією посміхається гандболістка. – «Спартак» назавжди залишиться для мене святинею.
Виходячи на майданчик, Галя всі свої побутові проблеми й негаразди залишає поза ним. А якщо й може щось деморалізувати її, так це несправедливе суддівство й велике відставання в рахунку. На думку спортсменки, це найгірше, що тільки може бути в гандболі.
– Суперниці радіють такому рахункові, а мені від їхніх позитивних емоцій стає ще гірше, – каже Галя. – А якщо до фінального свистка залишається кілька хвилин, то можу й запанікувати. Інколи самотужки заспокоююся й зосереджуюся, а часом потрібна й допомога тренера.
У спортзалі гандболістка охоче виконує будь-яку роботу. Та, як зізнається Галя, після відпустки їй складно ввійти до тренувального режиму: і важко, й не хочеться. За допущені помилки на неї чекає критика наставника. Та спортсменка ніколи не ображається, бо всі зауваження насправді слушні.
Олімпійське щастя
Найприємнішим для Галі стало афінське досягнення двомісячної давнини, коли вона разом із подругами здобула для України найпершу олімпійську відзнаку в ігрових видах спорту. Своє олімпійське сходження наші дівчата розпочали з конкретного завдання: виграти всі матчі в групі і посісти в ній перше місце. Розпочали турнір наші гандболістки з «китайського» випробування – без особливих труднощів. Наступні – бразилійки. З ними українки «вовтузилися» м’яч у м’яч увесь перший тайм. Лише по перерві підопічним Леоніда Ратнера вдалося відірватися в рахунку.
– Бразилійки невисокі на зріст, вистрибують на м’яч з різних сторін. Їхні дії неможливо передбачити, – пояснює гандболістка. – З європейськими командами нам легше грати, бо знаємо їх краще, та й діють вони на нижчих швидкостях.
Потім була перемога над господарками змагань, які до серйозних конкуренток не відносилися. І завершався груповий турнір найістотнішим випробуванням – зустріччю з угорками. Угорські спортсменки вели в рахунку, але на останніх хвилинах не встояли і таки пропустили наших дівчат уперед усього на один м’яч.
– Угорки відповідальні матчі грають за одним сценарієм. По ходу зустрічі вони постійно ведуть в рахунку. Але з наближенням до фінального свистка – програють, – розповідає гандболістка. – Граючи з ними, ми змінили тактику в обороні: зіграли в одну лінію. Мабуть, суперниці не були готові до цього. А ми зібралися й буквально вирвали перемогу.
У чвертьфіналі українки зустрічалися з іспанками. Галя вважає, що в цьому команді поталанило. Бо якби вона програла угоркам, то змагатися довелося б із француженками, які значно сильніші за піренейок.
– Ми усвідомлювали, що перемога виводила до півфіналу. А потрапити до четвірки найсильніших і боротися за медалі – це вже успіх, – пригадує Галя вдалий виступ проти іспанок.
У півфіналі Україні протистояла Данія. Данки прагнули тре-тього поспіль олімпійського тріумфу, сподіваючись потрапити до Книги рекордів Гіннесса.
– Судді симпатизували суперницям, – зітхає спортсменка. – Кожен суперечливий епізод трактувався на користь скандинавок. Арбітри ще на початку матчу «опустили» нас, убили психологічно…
Галя переконана, що нашій команді так і не вдалося здолати психологічного бар’єру. Нереалізація голевих моментів і штрафних, ненадійність воротарів і захисту – звідси. До того ж просто блискуче відіграли воротарі данської команди.
– Мрія про золоті медалі розтанула, немов фата моргана. Проте Леонід Анатолійович постійно переконував, що ми – найсильніші, найкращі, фаворитки Ігор… Це допомагало. Ми зібралися й таки вибороли «бронзу».
Коли наставник українок усвідомив, що данок їм уже не переграти, то взяв тайм-аут. Він заспокоїв і попросив дограти матч без травм. Бо наступного дня треба було боротися за бронзові нагороди.
– Ми повинні були виграти хоч якусь медаль, – каже Галя. – Тренер у нас емоційний. І це «заводить». Він нервує і починає кричати. Правда, за галасу глядачів абсолютно не чути підказок Леоніда Анатолійовича. Тільки видно, як він бігає від однієї лавки до іншої.
Чи могло б скластись інакше, якби в півфіналі наші дівчата грали з кореянками, сказати важко. Проте азіатська команда все-таки трохи поступається Данії, насамперед – за класом голкіперів. «Воротар і справді півкоманди», – підсумовує Галя. «Бронзова» зустріч із француженками також була нелегкою. Незадовго до закінчення другої тридцятихвилинки, судді одправили Ратнера на трибуну. Та українки не розгубилися. Вони відірвалися на три голи, залишивши француженкам четверту сходинку.
– Ми були безмежно щасливі. У роздягальні танцювали «під Сердючку», стрибали, обливалися водою, дзвонили батькам і рідним, – із захопленням згадує олімпійська призерка.
Невиправний романтик
Нагороди наші дівчата отримали наступного дня – після фінальної зустрічі.
– Коли стоїш на п’єдесталі й тобі вручають медаль, а на голову одягають вінок з лаврового листя, все єство охоплюють такі відчуття, яких просто не можна передати словами, – намагається все-таки пояснити свій стан Галя. – Це просто супер! І з цієї точки зору краще виграти «бронзу», ніж, маючи «срібло», втратити «золото».
Дитячі мрії здійснилися: Галя виграла олімпійську медаль. Тепер спортсменка хоче створити власну сім’ю й запевняє, що вже на шляху до реалізації цієї мети.
– Я великий романтик, – посміхається Галя. – Злива, зірки – мені подобається все. Ходити влітку босоніж без парасольки під дощем – оце й насправді класно!
Гандболістка вважає себе азартною людиною. Вона любить грати в карти. Але у казино не заходила жодного разу. А ще Галя вірить у сновидіння. Вона інколи бачить «пророчі» сни. Приміром, передчуває, коли захворіє або отримає гроші. Галині друзі – це і звичайні люди, і спортсмени, серед яких переважно гандболістки та борці-вільники. Частину своїх трофеїв спортсменка віддала мамі, у Вінницю. Там вони – на почесному місці. А у своїй київській квартирі Галя ще не зробила такого ремонту, щоб можна було демонструвати кубки та медалі.
– Якби я спіймала золоту рибку, то попросила б у неї, перш за все, здоров’я, бо це – найголовніше. А ще – сімейного благополуччя та вічного кохання, – зізнається «невиправний романтик» Галина Маркушевська.