Їм спокій навіть не сниться
Верховна Рада розглянула в першому читанні законопроект «Про соціальний захист дітей війни», згідно з яким буде встановлено правовий статус осіб, які народилися в період з 9 травня 1927 року по 9 травня 1945 року, проживають в Україні та є її громадянами. Він передбачає соціальні гарантії (надання пільг як учасникам Великої Вітчизняної війни) також тим, хто народився на території колишнього СРСР, а нині є громадянами України. Старі, немічні, тяжкохворі, вони так сподіваються на увагу й піклування влади. Адже все своє життя самовіддано, чесно працювали, були передовиками на виробництві, в науці, в соціальній сфері. Вони не цуралися ніякої роботи – разом з батьками, старшими братами, які повернулися з фронту додому, підіймали з руїн Україну, а вечорами вчилися, були громадськими активістами. Згадують про своє дитинство і юність із сльозами в очах. Їм таке довелося пережити – нехай Бог боронить…
Футбольний матч перервали бомбардувальники
Того чорного літа 41-го Олександру Дорожку тільки-но виповнилося 16. Хлопчик жив з мамою на Трухановому острові.
– То був справжній райський куточок, – пригадує Олександр Григорович. – Чисте повітря, на лузі жайворонків – справжній симфонічний оркестр, а в Дніпрі риба сама чіплялася на гачок. У садах якраз достигали черешні. Нарвавши їх повні пазухи, ми з хлопцями пішли на луг грати у футбол.
Але враз у небі заревли фашистські літаки. Їх було, певно, з дванадцять. Летіли так низько, що хлопчаки встигли розгледіти хрести на їхніх крилах. З переляку залишили м’яч посеред лугу, а самі поховалися в кущах. То був кінець їхнього райського життя на Трухановому острові.
В окупованому Києві виживали хто як міг. Мама ходила по довколишніх селах, аби виміняти якісь харчі, Саша був перевізником на човні – на хліб заробляв. Старший брат Микола, який опинився в той час у Білорусії, пішов до партизанського загону С.Ковпака, де й загинув.
У 1943-му Київ був весь у руїнах. На Трухановому острові не залишилося жодної хати – дощенту спалили фашисти. Олександр з мамою оселилися в квартирі. Пішов на завод – був учнем токаря. Доріс до звання «Майстер золоті руки», з яким радилися навіть академіки – особисто знайомий з О. Антоновим, Б. Патоном.
– Я отримував зарплату, як міністр, – згадує Олександр Григорович. – А нині маю таку пенсію, що на життя не вистачає. Коли був при здоров’ї, то підробляв. Зараз нікому не потрібен.
Мережаний сарафанчик із бинтів
Першого вересня Марійка Соболь збиралася піти до першого класу, але сіла за шкільну парту аж через кілька років, і не в Києві, а в Ташкенті, куди евакуювалася з мамою та маленькою сестричкою Світланкою.
– Наш тато з перших днів війни був на фронті, – згадує пані Марія. – Коли Київ почали бомбардувати, ми ледь встигли залізти у «теплушку», маючи при собі лиш торбинку з метриками. Спершу оселилися в узбецькому кишлаку – бідували так, що аж страшно подумати. Згодом мама знайшла роботу і ми переїхали до Ташкента.
Від недоїдання Марія схудла, що від вітру хиталася, а Світлана опухла й осліпла. А тато тим часом переможною ходою зі своєю армією йшов на захід, і 1943-го форсував Дніпро. Зайшов у свою порожню квартиру й залишив на столі окраєць хліба та записку в надії, що сюди невдовзі повернеться дружина з дітьми. Через рік вони повернулися, але їхнє помешкання зайняв поліцай.
– До школи я почала ходити наприкінці війни, – продовжує пані Марія. – Сусідка Ольга Миколаївна Кобилинська зберегла деякі речі з нашої квартири, серед них – і мою дитячу шубку. Так ось, я ходила в ній до школи, поверх надягаючи мережаний сарафанчик, який мама пошила із бинтів.
…Марія і Світлана закінчили педагогічний інститут і все подальше своє життя вчителювали, старша – у 183-й школі, менша – у 198-й. Пишаються своїми вихованцями. І на схилі літ переймаються проблемами дитинства – працюють волонтерами в центрі духовної та соціально-психологічної реабілітації залежних від наркоманії та алкоголізму, є громадськими інструкторами міжнародного комітету захисту прав людини.
Маленький месник
Микола Іванович Федорусов народився в Мурманську за п’ять років до початку війни. Саме там його батьки перебували в довготерміновому відрядженні. А 1939-го повернулися додому до Києва, де й застала їх війна.
– Батько, який працював на рембазі, пішов у підпілля, – згадує ветеран. – А ми з мамою і старшим братом Євгеном перебралися до барака на Червоному Хуторі.
П’ятирічний хлопчик так ненавидів загарбників, які зруйнували його місто, пограбували квартиру, що вирішив мститися їм. Яким чином? Гасив у церкві їхні свічки. Одного разу розлючений фашист кинувся на нього з автоматом, але спритний Миколка втік – прошмигнув, як миша, під колючим дротом.
Він і досі пам’ятає палаючі хати в селах, болото, в якому переховувалися, коли німці порядкували на хуторі, виміняний мамою окрайчик хліба. Печальні спогади дитячі.
Усім смертям на зло
Про перші дні війни написано багато книг, знято чимало кінофільмів. Альберт Семенович Забашта знає про це трохи більше, адже 22 червня 1941-го він був у самісінькому пеклі – на західному кордоні СРСР, де тоді служив його батько. І хоч хлопчикові було всього шість років, він пам’ятає такі жахливі подробиці, що моторошно стає.
– На кожному кроці було стільки крові, розірваних дитячих трупів, що я затуляв очі ручками, – згадує ветеран. – Фашисти мали вигляд страшних чудовиськ: здоровані, у залізних рогатих касках, кованих чоботах, з руками по лікті в крові. Такого немає навіть у найстрашніших казках.
Його сестричці Жанні тоді виповнилося лише два місяці. З двома дітьми на руках мама три місяці переховувалася в білоруських лісах. Їли все, що траплялося: кору дерев, суниці, чорниці, малину. І лише восени їх евакуювали в Саратовську область, де Альберт пішов до школи.
Життя в Альберта Семеновича складалося непросто. На його долю випало чимало випробувань: замерзав у снігах на Півночі, двічі потрапляв в авіаційну аварію, падав в автомобілі з моста – дев’ять разів був на волосинці від смерті. І живий.
Під однією стріхою чотирнадцять душ
Село Баштечки, що в Ставищенському районі Київщини, фашисти спалили дотла. Самі комини стирчали по подвір’ях. А в сусідній Бесідці лиш окремі звели на попіл. Серед вцілілих була й хата Василя Чуприни. Сам господар пішов на фронт, вдома залишилася дружина з п’ятьма дітками.
– Я була найменшою, – розповідає Марія Василівна Чуприна, – другий рочок лишень минув, коли почалася війна. Бідували… Бувало, що й тижнями хліба в домі не було – їли зерно з колосків, які збирали в полі. А ще й хвороби не виходили з хати: брат Толік помер від менінгіту, а я осліпла, «врятували» лікарі лише одне око.
У чупринівській хаті знайшла притулок жінка із сімома дітками із тих самих Баштечок. Тісно було – однієї печі на всіх не вистачало, грілися на ній по черзі. А коли починалися обстріли, бомбардування, вікна затуляли подушками.
Батько повернувся додому 45-го – весь в орденах та медалях, а на тілі – живого місця нема, сім разів був поранений. Восени діти пішли до школи – голі, босі, голодні аж сині.
– Як зараз пам’ятаю, мала одне баєве плаття, – продовжує свою розповідь Марія Василівна. – Виросла в обносках, рано почала на хліб заробляти – втекла від злої мачухи до Києва.
Марія Василівна хворіє на астму. Щомісяця має купувати ліки, а вони ж такі дорогі. Жіноче щастя обійшло її стороною – сама віку доживає.
Скільки печалі та гіркоти в очах цих людей. Їм спокій навіть не сниться.