Тут гриміли бої…
Шістдесят років тому тут, у західній точці нашої Батьківщини (це поблизу Ужгорода, на кордоні зі Словаччиною), передові частини IV Українського фронту залишили багатостраждальну українську землю і продовжили свій визвольний похід. А майже два роки перед тим танкові підрозділи Південно-Західного фронту, що з боями подолали відстань від Сталінграда, почали визволяти на сході України села Луганської області. Найпершою була Півнівка.
Тож напередодні славної дати «Вечірка» вирішила з’єднати телефонним мостом Зориківську сільраду, на території якої розташована Півнівка, і заставу, що поблизу Ужгорода.
Голова Зориківської сільради Володимир Жихарев
– Володимире Івановичу, 18 грудня 1942 року визволено Півнівку, перше українське село. Яким побачив його радянський воїн?
– Воно лежало у згарищах. Зранена земля була рясно зрошена слізьми. Того дня селяни не могли і не намагалися вгамувати своїх радісних почуттів. А солдати лише встигли випити по кварті води та обійняти матерів і знову в дорогу – на них чекала ще вся Україна.
Нині у Півнівці мешкає 431 особа. Глибоко шанують односельці Івана Гнатовича Лушпу та Івана Савича Медведєва, які билися за визволення Півнівки. Вони проводили серед молоді велику виховну роботу, допомогли місцевим школярам створити музей історії села. На жаль, Івана Гнатовича Лушпи вже немає серед нас.
– Мабуть, у півнівській землі залишилися невідомі солдати?
– Прізвища 30 воїнів, що загинули за визволення нашого краю, нам відомі. Але є й такі, чиї імена не вдалося встановити. Усі вони поховані у братській могилі. Тут споруджено пам’ятник. У святкові дні люди приносять до нього квіти, тим самим віддаючи шану визволителям, серед яких – діти українського, російського, білоруського, узбецького, казахського та інших народів…
– А яка ж Півнівка сьогодні?
– Це дуже красиве село, його вулиці, що потопають у зелені садів, заасфальтовані. Будинки цегляні, двори впорядковані.
– Де ж працюють місцеві жителі?
– Колись тут був колгосп «Дружба», нині – добровільне сільськогосподарське товариство. Люди мають роботу, отримують зарплатню. Цього року трударі зібрали непогані врожаї…
Офіцер управління Чопського прикордонного загону майор Євген Барман з прикордонної застави «Ужгород»
– Скажіть, будь ласка, чи часто на ділянці застави виникає оперативна обстановка, внаслідок якої воїни затримують порушників?
– Ділянка саме цієї застави найнапруженіша, навіть у системі Держприкордонслужби України. Нещодавно нагороджено медаллю «За мужність в охороні державного кордону» молодшого сержанта Олександра Свєтка та рядового Сергія Бушила. На рахунку кожного з них – участь у затриманні десятків порушників. А загалом особовий склад цього року затримав майже півтисячі осіб.
– І хто ж ті люди?
– Серед них багато незаконних мігрантів зі східних країн. Але це порушники наших законів, і ми тут для того, аби затримувати їх. І роблять це воїни підрозділу професіонально. А днями громадянин Румунії хотів потрапити до Словаччини через українську територію. Молодший сержант Сергій Борисенко та рядовий Андрій Ремарук затримали його.
– Євгене Олександровичу, що ви могли б сказати про колектив застави?
– Більшість особового складу – військовослужбовці строкової служби, призвані на кордон з багатьох регіонів України. Усі вони пройшли спеціальну психологічну підготовку, підготовлені і до фізичних випробувань. У підрозділі чудовий моральний клімат, між людьми – дружні стосунки, і це дає змогу прикордонникам відмінно виконувати складні службові завдання.
– Які заходи плануються у підрозділі у день 60-річчя визволення України?
– Воїни покладуть квіти до пам’ятника визволителям, зустрінуться з учасниками війни та ветеранами прикордонної служби.
Колектив «Вечірки» вітає прикордонників. Бажаємо їм нових успіхів у службі.