Він знає і бачить дорогу

Осінь листя в ясній позолоті кидає на зелені поля, на вологі асфальти, на пурпурні жоржини в садах рідного Поділля… На невеличкому горбочку, осторонь села Зозів Липовецького району, зібрались вчителі й учні. Зібрались і світяться радісними усмішками: як-не-як, ми від їхнього земляка Олександра Омельченка приїхали. Односельці обступили автобус. Розпитують, дякують і розповідають про дамбу, яку будував батько – Омельченко Олександр. Вони нею не тільки гордяться, а й відвойовують у сусіднього району – бо ж Зозівська.

П’ятикласник із розумними і  допитливими оченятами пояснює, що Зозів від слова «созив». І так хитренько, по-подільському, ніби між іншим: «А вони коли до нас приїдуть?» Пояснюю, що Олександр Олександрович передавав їм щире вітання і обіцяю його приїзд, бо не хочу побачити довірливого хлопчика засмученим.

Перше слово тримає голова Національної ради жінок України Ірина Голубєва. Заслужені артисти України Олександр Василенко, Діна Гуменюк і Віра Галушка (дует «Горлиця»),  Юрій Рожков співають, як моляться. Четвертий рік група цих талановитих співаків бере участь у програмі «Столиця – регіонам України». А наприкінці концерту – «Пісня єдності». Ідею єдності вшановують вставанням. Пісня об’єднує всіх простою і щирою мелодією, оптимістичними словами.

– Не журімось!

– Не плачмо!

– Не каймося!

– Бережім, що віки зберегли!

– І єднаймось,

– Єднаймось,

– Єднаймося,

– Як єднають мости береги.

Діти підспівують, аплодують, дарують квіти. На прощання просять сфотографуватися разом. І ми розуміємо, що ця шана – не так до нас, як до їхнього опікуна, який  подарував їм школу, де вчитися – одне задоволення.

Прекрасні зустрічі учасників програми «Столиця – регіонам України» були із жителями Чернігівщини, Тернопільщини, Вінниччини, Рівненщини, Житомирщини, Одещини (до Дня вчителя). А ось у Бердичеві сталося, як у картині Рєпіна «Не чекали»! Але нам не звикати до того, що якийсь місцевий начальник боїться, перестраховується чи вагається. Нехай боїться ще не наляканим – нехай стоїть перед начальством на одній нозі, швидше втомиться… А ще з нами було переконання, що наш київський мер так би не вчинив. І це підбадьорує.

Дуже гарно було поставлено запитання на плакатах Віктора Януковича: «Тому що…» На це питання кожен виборець має відповісти як не перед народом, то, хоча б,  перед своєю совістю. Легко дихати словами, відповідати на запитання багаточисельних аудиторій, коли ти знаєш «Чому». І як тут не згадати улюблену фразу Олександра Олександровича: «Говорити неправду одній людині – гріх, а якщо всьому народові – злочин». Якби так думали всі посадовці! Якби це стало нормою нашого суспільства! Але ж у наших вухах уже аж дзвенить від пустопорожніх вихвалянь і обіцянок. Коли на пошті до «Дня людей похилого віку» київські пенсіонери отримували по 20 гривень із програми «Турбота», то це хоч і мало, але благородно, бо воно не обіцянка, а реальність. Коли щовесни голова Київського Дитячого фонду Ніна Миколаївна Семенюк збивається з ніг, шукаючи костюми і взуття для випускників-сиріт, а Олександр Олександрович Омельченко каже дітям-сиротам батьківські слова в мерії міста, то це теж не обіцянки, а реальність. Щодня в гастрономі, що поблизу мого дому,  селяни з Київщини купують хліб – дешевший, ніж у них, і смачніший…

Усі ці реальні прояви турботи міського голови дарують віру в кращий день. Усе це не пустодзвінна політика про абстрактне майбутнє. 7 жовтня в газеті «Вечірній Київ»  Олександр Олексанрович ділився своїми думками: «Слід також поставити заслін подальшій «прихватизації». Бо, якщо за таким сценарієм піде й земля, то України вже не буде».

«Щоби сонце всміхалося кожному

І вертали весну журавлі,

Говорімо словами неложними

Про велику любов до землі.

Щоб велика любов не кінчалася

І щасливими діти росли,

Так потрібно, щоб ми об’єдналися

Наче в хорі дзвінкі голоси».

Говорімо словами неложними, діймо справедливо, бо історія не простить нам за крівцю батьків – землю, в якій могили тих, хто її боронив і плекав. Про потребу об’єднання за краще життя в Україні ратували світочі нашої історії – Грушевський, Франко, Леся Українка.

У телевізійних дебатах 15 жовтня наш мер гідно захищав мову рідного  народу: одна і тільки одна державна – українська! І це тоді, коли в Києві гості й багато хто із столичного населення ніяк не можуть позбутися комплексу малороса – намагаються говорити (нехай поганою, нехай малограмотною) російською.

А ще – про адміністративну «машину». Мер не боїться критично судити: владна структура згори донизу – не народна. Якби не призначали, а обирали голів районних і обласних адміністрацій, то тоді можна було б говорити про народність влади, а так…

Про президентство Олександр Омельченко має свою думку: президент не повинен бути диктатором народу. Він не повинен прийти до влади, не набравши 50 відсотків голосів народу. Про пожиттєві гарантії теж відверто заявляє: «Паралельно з гарантіями слід було ухвалити закон про щорічну публічну звітність президента перед народом за свою діяльність… Вважаю, що і Кравчук, і Кучма мають право громадянина вибачитися перед народом. За все. За те, що народ не отримав. Скажімо, – віри, надії, любові…» Звичайно, уже не змінюватимуть закону про вибори – запізно. Але Олександр Олександрович так вважає. І коли з’єднаєш в одне – його працю і судження «тому що…», то все стає очевидним. І не віриш політичним крикунам: «Я – врятую Україну!», «Я – Божий чоловік!», а довіряєш людині, яка обирає золоту середину, розуміє людей і їхні щоденні потреби. Сповідує ідею єднання українства, єднання поколінь, єднання не заради єднання, а заради кращого життя і духовного розквіту народу. Він поводир – зрячий, вдумливий і совісний. Він знає дорогу, бо сам – будівничий.

Поводир

(притча)

Щоби народ не заблудив,

Не впав у вовчу яму,

Сказав народу поводир:

– Я поведу вас прямо!

О, як він вів! О, як він вів!

Ковтав пилюку сіру,

І не жалів красивих слів

Про вічність і про віру.

І спочивати дозволяв,

І вмів молитись Богу.

Але ні разу не сказав,

Куди веде дорога.

Народ йому пісні складав,

Харчі трудами стачив.

Народ довірливий не знав,

Що поводир – незрячий.

Ніхто отямитись не встиг:

За кроком – крок, і – прірва!

І торжествує тільки гріх

Покірної  довіри…

І ворон, сівши на сосні,

Кричить в осіннє небо:

– Ото дурні! Ото дурні!

Отак їм всім і треба!

Нехай ця притча буде засторогою. Бо не дай нам, Боже, ще й таку печаль: незрячого поводиря. За всю багатостраждальну історію українського народу їх було доволі. Саме через них народ України не раз опинявся над прірвою. Шануймося, щоб ворони злостиво не кричали в наше ж таки небо!!!