Олександр ОМЕЛЬЧЕНКО: «Я – з українського роду-кореня»
«Нині багатьом кандидатам у президенти дорікають певними епізодами з їхніх біографій. У одного, мовляв, молодість заплямована, в іншого, кажуть, родовід не український… А який життєвий шлях у Олександра Омельченка? Який його родовід?» Із таким листом до редакції «Вечірнього Києва» звернулася киянка Лідія Авраменко. Ці запитання наш кореспондент переадресував самому кандидатові у президенти України. Ось що розповів Олександр Олександрович:
– Я народився перед самою війною на Вінниччині. Там моя пуповинка закопана у святу землю. А перший зубчик кинули на горище для мишок. Такі є звичаї в українського народу. Знаю, що прадіди – і по матері, і по батькові – після служби у військах тогочасного царського режиму були землеробами. Батько матері – Яків Савченко – отримав за службу в армії гроші і придбав поле. Був роботящим, не п’яницею, бо треба було годувати дванадцятьох дітей – сімох дочок і п’ятьох синів. Моя мама була найменшенькою. 1929 року їх зарахували до куркулів: діда і двох старших синів забрали й відвезли на Урал і вони там померли. Двоє менших «куркульських» синів загинули на фронті – Іван 1941 року під Житомиром, а Дмитро 1943-го. Захищали ту владу, яка загнала в могилу батька і братів. Така наша історія… А «куркульські» дочки «поховалися» заміж, бо гарними були дівчатами. Тож і зберегли рід Савченків...
Батькового батька теж не знаю. Помер від голоду у 1933-му. А бабу Марфу пам’ятаю: п’ятирічним хлопчиком із нею ще до церкви ходив. Вона теж при землі зростала.
Батько закінчив робітфак у Харкові. Був десятником. Коли будував греблю у селі Зозів Липовицького району на Вінниччині, познайомився з моєю мамою, молоденькою «куркульочкою». Там вони й одружилися, там народилися дві моїх сестри, а також і я. Почалася війна. Батько пішов на фронт, а мати, як потім згадувала, зібрала нас трьох у пелену – Катю, Мілу й мене (Шуриком називали), – і повернулася до себе на батьківщину у село Солов’ївку. Згодом переїхали до Карабачина, що в Брусилівському районі на Житомирщині. Там я в школу пішов, закінчив її. Вчився добре, медаль мав. Старша сестра Катя закінчила Житомирський педінститут, але, на жаль, рано померла. А Міла закінчила інститут у Києві, вийшла заміж за росіянина – поїхала в Домодєдово, що під Москвою. Приїжджає, ми дружимо. Тож у мене родинний інтернаціоналізм з росіянами.
…З фронту батько повернувся інвалідом. Був головою колгоспу, потім потрапив під сталінські репресії, бо роздав у 1947-му людям зерно, щоб не повмирали з голоду. Вийшов на волю з надламаним здоров’ям і ще молодим помер. Не побачив мене після звільнення, знав лише, що я до армії пішов. Тож я вчився, виростав сам, без опіки батька. Він був грамотним, а мати мала лише чотири класи церковної освіти. Але коли ми жили в Зозові, то вона ще й вчителювала. Там її й досі пам’ятають. Я мав можливість не за свої гроші, але законно й чесно, газифікувати Зозів й збудувати землякам церкву. Звів храм і газифікував також другу свою батьківщину – село Карабачин.
Маю дружину Людмилу Леонтіївну, двох синів і чотирьох внуків.
– Ви щаслива людина? Чи задоволені своєю долею?
– На мою долю випало багато, може й занадто багато. Сталінські часи розлучили з батьком, вкоротили йому віку. Мене у вісімдесяті роки послали до Афганістану на півтора року. Потім – до Вірменії після землетрусу. Тоді секретар ЦК Титаренко так мені сказав: «Не ображайся, але ти вже афганський досвід маєш, набачився тих страхіть, поїдь на місяць, організуй відбудову Кіровокана». Таким чином став головним будівельником Кіровокана. Працював не місяць, як обіцяли, а сім. Можливо, багато й зайвого було: навіщо стільки на мою долю? Але долею задоволений…
– Чому вам так легко спілкуватися зі звичайними людьми? Вони вас завжди визнають за свого…
– Бо я ж з-поміж них виріс. На жаль, нині маю мало часу для зустрічей з людьми. Але спілкуватися мені справді легко, від цього отримую лише задоволення. Легко спілкуюся, бо у різні часи сам виконував ту роботу, яку виконують нині багато киян. Ще хлопчиком почав працювати, потім закінчив технікум, пройшов армію, два інститути… Пройшов практично всі щаблі: робітником був, був і бригадиром, і майстром, і начальником цеху, завідуючим виробництвом, головним інженером, директором заводу, комбінату, начальником главку, заступником та першим заступником голови міськвиконкому… І вже дев’ятий рік головою міста. Чому ж мені ховатися від людей, роботу яких я добре знаю? Тому можу говорити з ледарем і, не соромлячись, сказати: «Ти – ледар!» Розмовляю з людьми відверто, бо ж сам такий, як і вони… Може, хтось і думає, що манна небесна впала, і я раптом став мером. Ні. Я був заступником голови міськвиконкому, коли мене не знаю за що звільнили. Два місяці не працював, а потім направили гендиректором «Київреконструкції». Здавалося б, то було пониження, падіння. Але ж я не впав. Через два роки повернувся знову у заступники голови. До речі, у той же кабінет.
– Які періоди життя Вам найприємніше згадувати?
– Коли одружився і двох синів Людмила народила. А щодо посад, то – директор заводу! Бо я йшов до цього по всіх сходинках від простого бетонника… 14 років на одному підприємстві. У 34 роки став директором – наймолодшим на той час директором з усіх керівників київських заводів. Але, обіймаючи різні керівні посади, завжди вважав себе звичайною людиною. Пам’ятаю добру мамину науку: прислухатися до людей, радитись із ними, вчитися в них усе життя...