Мачо із задвірків Москви
28 жовтня в українських кінотеатрах стартує показ нової російської комедії «Чотири таксисти і собака». Це друга режисерська робота Федора Попова після фільму про чечено-російські стосунки «Кавказька рулетка». Цього разу режисер спробував винести на екран добру, необтяжену політичними чи соціальними конфліктами історію.
«Ідея виникла випадково, – каже Федір Попов, – з каламбуру улюбленого колись серіалу «Чотири танкісти і собака». Захотілося створити фільм про наших сучасників – легкий, але не порожній».
Режисерський задум, здається, вдався. У цьому можна було переконатися на прес-показі комедії в Будинку кіно. На зустріч з глядачами і журналістами з Москви прилетів Олексій Панін – один із акторів, зайнятих у фільмі. «Спільне у «Чотирьох танкістів…» і «Чотирьох таксистів…» хіба те, що танк, і таксі – транспорт», – віджартувався Панін, якому, вочевидь, уже встигло набриднути це запитання. А взагалі Олексій своїм зовнішнім виглядом і поведінкою аж ніяк не схожий на новоспечену зірку, якою, до речі, він став після однойменної стрічки, отримавши з рук президента Державну премію Росії за головну роль. Втім, сержант Мамочкін – не перший військовий в акторській кар’єрі Паніна: із 30 фільмів, де молодий актор уже встиг знятися, чотири – на тему війни.
«Хуліган» Панін, як називають його російські журналісти, і справді має саме такий вигляд: руки в кишенях «дутої» куртки, втягнута в плечі шия, цигарка в зубах і викличний погляд такого собі «мачо» із задвірків Москви. На запитання відповідає жорстко і коротко. Скажімо, своє акторське покликання пояснює простим збігом обставин, мовляв, ніколи не збирався вчитися на актора. Просто одного разу прочитав у газеті об’яву про набір до майстерні Спесивцева і з першого разу вступив. Проте провчився недовго, його кілька разів відраховували, бо більшість часу проводив на зйомках, а не на заняттях. Акторська слава, здається, його теж не дуже приваблює. «80 відсотків моїх ролей зіграно заради грошей, – каже Панін. – Сума гонорару – основний чинник у моєму рішенні грати чи не грати».
І все ж попри всю показушну браваду, цей зовні легковажний московський батяр не зміг приховати свого внутрішнього напівдитячого світла, яке проступає в його героях. Варто Олексієві усміхнутися, як усі відразу впізнають у ньому простого, «в дошку свого» хлопця, що запросто може злитися з вуличним натовпом десь у Києві чи Москві, і ніхто навіть не запідозрить, що перед ним – відома й багата людина.