Як прожити із янголом на плечі
Хіба що в суботу, саме осіннього дня, коли на серці – тихий смуток, можна дозволити собі таку розкіш – почитати поезію. Простягаю руку до книжкової полички і, ще не розгорнувши збірку, чую: «Дитинку носить, Бога просить і сни дитинчині – мені розказує...» Ой, Іване-Іване, так ніжно написати про дружину не кожен поет може...
Не буду й далі інтригувати: так Іван Малкович написав про свою дружину. А було це...
Дівчинка у червоній шапочці
Це було 15 березня 1985 року. Цей день, до речі, святкують у родині. Була тоді в центрі Києва чудова книгарня «Поезія», де влаштовувалися літературні читання. Того вечора якраз і відбувалася чергова імпреза – чимало людей зібралося. Стоїть Іван і бачить: зазирає до зали якась сяйлива дівчина в червоній шапочці. Та ще й зі скрипкою! Навшпиньки стає, наче видивляється когось, бо ж публіки набігло досить. Поруч із Іваном – старші письменники. І на його тихий вигук: «О, яка дівчина!» – йому тут-таки пропонують: «Давай познайомимо». Хоч ніхто з них не був знайомий з тією дівчинкою.
У тодішні двадцять чотири роки Іван був делікатним, навіть сором’язливим. Може, тому, що потрапив у Київ з Косівщини? А в портфелику Івана, який на ту пору вже закінчив столичний університет, – перша збірка віршів. Чим не привід для знайомства? Книжка з автографом опиняється у дівчини. Але не з рук самого автора, а його старших товаришів. Вони його настійливо «сватають». Беруть мало не попід руки – хоча він хлопець гоноровий – і підводять до дівчини. Мовляв, ось той поет, який передав вам книжку... І тут – наступне диво: ВОНА відповідає доброю українською мовою. Для Києва, на жаль, це досі дивовижа. Та ще ж ім’я незвичайне – Ярина. Виявляється: дівчина навчається в останньому класі музичної школи імені Миколи Лисенка. А зараз іде з подругами на концерт до філармонії. Туди разом із ними й пішов осяяний та окрилений Іван Малкович. А він же – не ликом шитий: сам на скрипаля вчився!
Киянка з галицьким корінням
– Ярині – під вісімнадцять. Дівчата дивляться на мене як на старого дядька. Купив їм квитки, всі сидимо у партері, як і належиться порядній публіці. Після концерту запропонував Ярині провести її додому, – так нині згадує Іван.
По дорозі з’ясувалося, що вона – киянка з львівським, галицьким корінням. Почали зустрічатися – скоріше як друзі-приятелі. Цікава деталь: у цей час Яринка закохана в іншого, а в Івана – роман із однокурсницею. Новий рік зустрічають у різних компаніях. Але ні в нього, ні в неї не складалося як слід...
– Над ранок після зустрічі Нового року приходжу додому (а то було чуже, найняте помешкання), – продовжує Іван. – Удосвіта – дзвінок у двері. Відчиняю – на порозі Ярина. Стоїть знічена, зніяковіла. Сказала, що прийшла засіяти.
Іван завжди відчував її як квітку: «Вона дитя, юна, я знав, що її треба оберігати».
– Ми знали однакові коляди, знали добре народні традиції, бо Яринка виросла в родині, де вони шанувалися. Її батько – художній керівник хору «Боян». Усе це було таким важливим для мене. Та ще Яринка була вкутана аурою Львова – там вона прожила перші п’ять років свого життя. А в цей час, кажуть, закладається основа людини, її світовідчуття і підсвідомість, – пригадує Іван під тиху осінню музику.
Забігаючи наперед, скажу: родинні традиції, звісно, природно побутують у домі Малковичів. Там дуже люблять свято Миколая – і дорослі, й діти. Саме тоді всім готуються подарунки, а не на Новий рік. Щодо Різдва, то перемогла кутя не львівська, а березівська, за рецептом Іванового діда. «Просто вона смачніша, і я добре роблю її, бо завжди готував вдома саме з дідом», – каже Іван. Він звик готувати куті величезну миску – мидницю, як мовлять у Галичині. Бо знає: її має вистачити на величезну компанію знаменитих колядників – акторів і співаків, поетів і музикантів. Люблять вони гостювати в Івана.
Доля пишеться на небесах
Та повернімося назад. У 1986-й, чорнобильський рік. Яринка та Іван утікають із Києва до родичів у Львів. Початок травня. Якраз поет Віктор Неборак святкує день народження. У кав\'ярні «Лис Микита» – вир людей, майже всі знайомі. Іван пригадує – як учора було: «Танцюємо з Яриною і раптом завважуємо: довкола нас – вакуум. Простір. Санітарна зона? Спершу ми не збагнули, що трапилося. А потім зрозуміли: ми – «заразні». Ми – радіоактивні... І від нас інстинктивно відсахнулися люди, самі того не бажаючи».
Що було далі? А далі було ось що. Івана терміново попросили звільнити квартиру, і він опинився в ролі майже «бомжа». Ніде не міг знайти прихисток. І тоді Ярина взяла Івана за руку і привела в дім батьків: «Іванові немає де жити. Він буде з нами». От і вір після цього гороскопам, які подейкують про нерішучість тих, хто народився під знаком Терезів, як Ярина.
Пройшов якийсь час, і стали готуватися до весілля. Воно відбулося спершу в Києві, а через тиждень – у Березові. Півсотні гостей із Києва та Львова. І скрізь знайшлося місце для ночівлі гостей. Навіть у стодолі з сіном.
Іван: «Ми ходили запрошувати на весілля з короваєм, у народних строях – як належить порядним дітям порядних батьків. Коровай величезний, де є і «молодий», і «молода» з тіста, товар, тобто, худоба різна, пташечки – цілий світ гуцульського раю. А музики було справжнє море. Спимо вранці на сіні в кімнаті нагорі. Прийшли музики під двері нас будити: скрипка, цимбали, сопілка – грають весільної. Ми просинаємося обоє під музику і співи – такого не забудеш ніколи».
А перед тим просинанням ось що сталося: «Наша кімнатка – молодих – маленька. Туди ніхто не рипається, звісно. А один поет, добряче підхмелений, на ранок уривається туди – з голови до ніг у болоті після дощу. І стеле собі на ночівлю плаття, яке Яринка цілий день прасувала, аби вдягнути до гостей уранці, на другий день. Так вона його і не вдягнула».
У весільну подорож молоді втекли до Юрмали на Балтійському морі, до Латвії. Медовий місяць був, як і належиться, медовий. Але він закінчився, й почалося щоденне життя.
«Земля» й «повітря», які живуть у Києві
Іван міркує: «Дивовижно, що ми живемо разом – бо дуже різні люди. Я – «земля», «Тілець», а Ярина – «Терези», «повітря». Звісно, всіляко буває. Для мене найбільшою несподіванкою виявилося те, що Ярина ревнує мене до роботи».
Мало таких чудових батьків, як Іван Малкович. Для нього насолода – бути з дітьми. Попри справді величезну завантаженість. Ось Тарас – перший син, йому вже шістнадцять. Іван «випробовував» на ньому всі вірші, які сам писав чи з яких укладав книжки для «А-БА-БИ-ГА-ЛА-МА-ГИ». Син віршики знав чи не з пелюшок, ходити почав пізніше. Гордій, менший, – третьокласник. Сини – цілковита протилежність. Гордій – хазяйновитий, бойовий. Тарас же – мрійник. Щоправда, колись забирали від нього книжки, аби не перетрудив очі, тепер більше тягнеться до комп’ютера. Обидва хлопці виростали під класичну музику. Тепер самі просять ставити той чи інший твір: «Включи мені справжнього Моцарта». Це тішить батьків, для яких музика – життя.
...Очі у Ярини – великі і сяйливі. Коли дивлюся на них обох, оточених синами, хочеться бачити в цій сцені тільки ідилію. Думаєш про те, що й справді наші долі записані на небесах. Що кожен із нас має найкраще з того, що міг би мати. Що родинне щастя вибудовується з дня у день, бо випробування буденщиною – чи не найскладніше. Але певна, що Іван Малкович не відрікається й нині від своїх рядків, написаних давніше:
Юна моя дружина
має профіль з єгипетським
чаром,
плавністю переповнена,
а тендітна – в квітці спочине,
сонно-зелену млість навіває
очами.
Я її дуже люблю:
почуваю себе
наче сильнішим, сміливішим
і, звичайно, погідним:
і це не
що вона мені плете
чорний светер,
до кольчуги подібний.
...Ці рядки – з вірша, який називається «Юна моя майбутня дружина»...