Сорока-білобока
1998 року справжнє тепло прийшло ще в лютому. Певне тому навіть птахи раніше ніж звичайно почали мостити гнізда. У нас в малиннику вигналася височенька слива. Саме її верхівку й уподобали сороки для свого майбутнього помешкання. Брат, запримітивши стрекотливу парочку з гіллячками в дзьобах, узявся вже було за драбину, аби розкидати те, що вони намостили на сливі, але мама зупинила його: «Не чіпай, нехай мостяться, курчат не доведеться від сорок охороняти». Тож білобоки таки добудували свою хатинку. Вийшла вона у них досить ґрунтовною й схожою на кулю. Такої форми гнізду надав мистецьки зроблений дах.
У кожного своє призначення
Перед цим ми мали змогу спостерігати, як сороки зводили свій майбутній дім. Один птах, певне, головний архітектор, невідлучно сидів біля гнізда, і постійно показував, куди слід припасувати принесену гілку. Другий спочатку мовчки робив так, як йому веліли. Але згодом у птахів виникла суперечка. «Архітектор», схоже, що ним була самочка, спочатку м’яко, по-жіночому, радила перекласти гілку, але «будівельник» – очевидно, самець – настовбурчив пір’я і не збирався поступатися. Тоді «дама» спробувала сама перекласти галузку в потрібне місце, але чоловік розсердився і застрекотів, наче з кулемета. Після кількох спроб по-доброму вмовити чоловіка, дружина теж почала голосно тріщати, а потім спробувала полетіти геть. Самець притьмом кинувся за нею і, воркочучи та упадаючи за подругою, таки повернув її. Потім вони вдвох умостилися на гілці й ще довгенько про щось стрекотали між собою і нарешті замовкли: самець полетів за новою гілкою, а самка – на своє командне місце…
За кілька днів і не однієї ще сімейної сварки, сорочий дім нарешті був готовий. Зовнішня частина гнізда була складена з міцних сухих галузок і товстих суків, а внутрішня майстерно вистелена тонкими прутиками і гнучкими стеблами кучерявих рослин. Була в гнізді й підстилка у вигляді невеликої кількості вовни і моху. По всьому периметру гніздо акуратно зацементоване досить міцним валиком глини. Воно глибоке, з усіх боків укрите гілками, що наїжачилися назовні. Лаз у гніздо – тільки з одного боку. Спочатку це нам здалося сорочиним прорахунком, адже набагато простіше випурхнути з гнізда в той бік, у який спрямована голова. Але в сороки, виявляється, своя мудрість: їй простіше миттєво розвернутися і вистрибнути тільки в один отвір, ніж мати їх два – зайва небезпека для дітей.
Виживають сильніші
За кілька днів, але вже в березні, у гнізді з’явилося восьмеро блакитно-зеленавих поцяткованих яєць. Відкладаючи їх, сорока починає насиджувати яйця не відразу, як це роблять хижі птахи, через це пташенята дуже відрізняються за віком і найчастіше старші затоптують молодших і слабших, яким не завжди дістається корм за своїми сильнішими братами й сестрами. Природа розпорядилася так, що пташенята з’являються на світ приблизно в один термін, хоча різниця між першим і останнім, знесеним сорокою, яйцем – цілий тиждень. І хоча не всім сорочиним дітям вдається дожити до першого польоту, відсоток виживаності у цих птахів високий.
Сороченята ростуть досить повільно, тільки в середині червня молоді птахи виходять з рідного гнізда. Ми з цікавістю спостерігали, як юні білобокі створіння, яким явно стало тісно, вилазили з гнізда на його дах і прогулювалися по довгих міцних сливових гілках.
Пташеня, вибравшись із гнізда на гілку, неголосно стрекоче, ніби інформуючи матір, що залишило дім й анітрохи не боїться, і може навіть перепурхнути на гілку сусіднього дерева. У відповідь м’якою скоромовкою сорока хвалить його за хоробрість. Але тільки-но мати помітила нас, як ласкаво-гнусавенька сороча похвальба змінилася автоматно-кулеметною чергою й осмілілі було сороченята, що повилазили з гнізда й розсілися на його даху, наввипередки кинулися до лазу.
Із даху літньої душової можна було подивитися, як сидять сороченята в гнізді. Розміщувалися вони однією щільною купкою, поблискуючи чорними оченятами і поклавши одне на одного свої міцненькі дзьобики.
Полоненого визволяли гуртом
Одного разу, приставивши драбину, я полізла на сусідню зі сливою вишню, аби нарвати ягід на вареники і, звичайно, не змогла відмовити собі в цікавості зазирнути в сороче гніздо. Коли голова моя показалася на рівні лазу, сороченята полізли з гнізда в усі раніше невидимі щілини і розстрибалися по гілках подалі від небезпеки. Одне ж застрягло і ніяк не могло виборсатися з гіллячок. Аби допомогти, я взяла його до рук, а потім вирішила спуститися з ним на землю, щоб показати онукові.
Перед тим, щоправда, із цікавості піднялася вище й зазирнула вглиб гнізда. На самому його дні, щільно пригорнувшись до тоненьких гладеньких травиночок, лежало ще одне сороченя. Не ворушачись, воно з цікавістю стежило за мною. Вирішивши не тривожити пташеня, спустилася на землю.
Узяте мною сороченя несамовито клювалося, дряпалося й, витріщивши перелякані очі, кричало так голосно, що незабаром усі його пернаті родичі злетілися. Сорока-мати, вражена полоном дитинчати, захлинаючись від крику і задихаючись від обурення, сердито взялася довбати гілку з такою силою, що друзки полетіли мені на голову. Завжди сторожка і потайна птаха, зовсім забула про небезпеку і готова була накинутися на мене. Доходячи до несамовитості, сорока, здавалося, готова була роздзьобати не лише мене, а й саму себе.
На всю цю метушню з’явилася ще й ворона (до речі, небезпечна сусідка сороки, тому що цей великий і сильний птах може роздзьобати яйця, а іноді й поїсти її голих пташенят). Побачивши ворону, сорока ще голосніше почала стрекотіти. Мені нічого не залишалося, як відпустити полоненого, який уже заспокоївся й навіть перестав клюватися. Підсадила сороченя на сливову гілку. Воно одразу забилося в гущавину й причаїлося там. А дорослі птахи ще довгенько після того стрекотіли, хоча я одразу пішла подалі від гнізда.
Перната «лисиця»
Сорока – птах надзвичайно гарний. Крила в неї не чорні, як нам здалеку здається, а темно-сині. Хвіст теж насправді має темно-зелений колір із металевим відливом. Таке ж забарвлення й на спині та голові. Крім красивого оперення, сорока, довжина тіла якої становить 45-48 сантиметрів, – дуже миле й граціозне створіння, особливо, коли походжає невеликими кроками, несучи свій довгий піднятий догори хвіст і погойдуючи гарненькою голівкою. Однак, коли вона стрибає по землі, то видається досить смішною. Недарма про не дуже зграбну людину, кажуть: «Скаче, як сорока».
За своєю обдарованістю сорока схожа з вороною. Така ж розумна, хитра, тямуща, обережна й далекозора – справжня лисиця між пернатими. Але збитків сорока завдає не тим, що любить блискучі предмети, а своїм розбійним ставленням до корисних птахів. У весняні місяці вона розоряє і знищує безліч пташиних гнізд, поїдає пташенят. Одна пара сорок, оселившись поблизу багатонаселеного співочими птахами саду, за короткий час може знищити все його пернате населення. Правда сорока знищує також чимало мишей, різних комах, хробаків, слизняків, інших шкідників.
Водиться у нас сорока повсюдно і є осілим птахом. Великих міст цей птах уникає, але в сільській місцевості влаштовує гнізда поблизу доріг, між будинками в густих кущах, або високо на дереві. Сорока надзвичайно обережно й безшумно наближається до свого гнізда і злітає з нього.
Загалом, сорока хоча і звичний для нас птах, але з характером. Ми давно вже звикли до вороненят, що безстрашно крокують по міських дорогах, але сороченя в місті – явище рідкісне, бо це птах лісовий, вільний. І взимку більшість сорок, на відміну від ворон, залишаються в лісі. Харчуються вони в цей час здебільшого насінням диких рослин і трав. Мають і ворогів – більших від себе хижих птахів, які не гребують поживитися ними. Особливо взимку. Таке воно життя сороче…