Біль втамовується любов’ю
Без диваків навколишній світ здавався би сірим та буденним. А так у нашому житті час від часу прояснюється і ми дивуємося, співчуваємо, а чи й по-доброму заздримо їм. Вони вміють жити не так, як усі, чи принаймні, як більшість із нас і через те спонукають по-іншому глянути на світ оточуючих – творити добре, красиве не заради вигоди, а просто так, щоб у відповідь хтось усміхнувся, подякував. Нещодавно я познайомилася саме з такою жінкою – 75-річною пенсіонеркою, незмінною волонтеркою Солом’янської ради ветеранів Оленою Юріївною Гриневич.
Дитинство, обпалене війною
Незважаючи на свій вік, вона має досить добру, як кажуть, цупку пам’ять. Та й хіба можна забути те, що довелося пережити в неповні 12 років.
– У квітні 1941-го мене прийняли в піонери, – розповідає не кваплячись, – і як усі учні моєї сьомої школи, я з нетерпінням чекала літніх канікул: мріяла досхочу накупатися в Дніпрі, піти в похід, перечитати всі най-цікавіші книги…
А довелося терміново евакуюватися з мамою до Саратова. Замаскований ешелон з обладнанням Київського вагоноремонтного заводу, де працювала мама, три місяці рухався залізницею, час від часу потрапляючи під обстріли фашистської авіації. Ті теплушки й понині сняться. На місці не сподівалися на кращий комфорт – так і жили у вагонах усі п’ять років.
Олену з перших днів зарахували до бригади токарів Саратовського танкового заводу. Понівечені бойові машини прямо зі Сталінграда везли сюди, щоб через певний час знову повернути їх на передову.
– Я була невелика на зріст, – веде далі Олена Юріївна, – до верстата діставала навшпиньках, тому ставила під ноги два ящики з-під снарядів. Які ж вони важелезні ті снаряди – рук не відчувала після розвантаження їх. Криваві мозолі на долонях так боліли, що спати вночі не могла. Але ніколи не плакала, так мене виховала мама.
Олена Павлівна Гриневич (вони з мамою – тезки) мала неабиякий організаторський хист – два скликання була депутатом райради, досконало знала морзянку й готувалася працювати в київському підпіллі. Проте керівництво КВРЗ вирішило, що вона буде більш корисною в тилу (у ті часи накази партії не обговорювалися). А ще вона була неабияким педагогом, тонким психологом – повернула на правильну стежку не один десяток безпритульних київських дітей. Олена Юріївна добре пам’ятає, як мама приводила їх юрбами додому – мила, годувала. Із багатьох вийшли хороші люди.
– Виходить, то ви від мами успадкували потяг до волонтерства? – запитую її.
– Може, й так, – мило усміхається. – Я завжди любила робити людям щось добре і приємне…
Чекають, як Бога
У цієї маленької жінки завжди стільки турбот, що важко застати її вдома. Кожен день розписаний по хвилинах, адже скрізь треба встигнути. За плечима – рюкзачок, у руці торбина з важливими паперами – документи, ксерокопії різних довідок, посвідчень. Наразі її найперший обов’язок – рознести ветеранам війни, прикутим до ліжка, їхні заслужені бойові нагороди – ордени «За мужність», «Богдана Хмельницького», яких вони удостоїлися з нагоди минулого ювілею Перемоги.
– Чому так пізно? Бо лиш зараз знайшовся метал, щоб їх відлити, – пояснює. – Повідомлення про ці відзнаки вручила їм раніше, а тепер прикріплюю на груди заслужені нагороди.
Минулого тижня ходила по різних інстанціях у справі учасниці Великої Вітчизняної війни Анастасії Самійлівни Урбанської, щоб добитися їй надбавки до пенсії, а нинішнього – збирала документи немічного солдата Другої світової Миколи Степановича Ніколаєвського. О, в її торбі стільки папок із такими справами! Зранку біжить до військкомату, звідти – до ради ветранів району, міста… І так щодня. А ще ж доглядає за немічним хворим інвалідом I групи Віктором Антоновичем. Чоловік на схилі літ залишився один як перст. І керівництво, де працював, уже мало намір направити його до пансіонату для престарілих. Коли це почула Олена Юріївна, мерщій побігла на завод і вмовила директора поселити Віктора Антоновича у вивільнену кімнату в її комуналці.
– Як же я могла покинути бідолаху? Адже ми колись товаришували, ходили на танці, працювали на одному заводі, – розповідає Олена Юріївна. – Із дев’ятої ранку до обіду я біля нього, як біля дитини: умиваю, голю, годую, перу… Багатьом людям нині, на жаль, нема до кого звернутися по допомогу. Ні рідних, ні близьких.
І це почуття обов’язку змушує її стукати в різні двері, шукати правди для тих, хто її так потребує, ділитися за потреби останнім окрайцем хліба чи останньою гривнею. Інакше вона не може жити, та й не вміє.
Не втомилася оббивати пороги
Олена Юріївна має напрочуд чутливе серце до чужого болю, чужої біди. Їй варто лиш почути, що на іншому кінці міста комусь гірко, і вона полетить до нього. Так було і з п’ятирічним Сашком Сулимою, про якого 1992 року вона прочитала в нашій «Вечірці». В одному прикиївському селі трапилася біда: два хлопчики знайшли на подвір’ї, неподалік свого будинку, бойовий снаряд (бабуся поклала його біля курника, аби птиці зручно було переступати поріг). Вони вирішили використати метал, щоб зробити якусь деталь до велосипеда. Задля цього спробували снаряд розбити…
П’ятирічний Сашуньо (саме так називає його Олена Юріївна) без ніг опинився в київській лікарні. Чужа жінка стала для нього мамою, нянькою, учителькою. Скільки порогів довелося їй оббити, щоб добитися для хлопчика зручних імпортних протезів. Нині Сашкові 15 років, живе він у Німеччині, телефонує їй. Тільки ось мову рідну забуває – говорить «німецьким суржиком».
У цій же лікарні вона познайомилася з такою ж нещасною дівчинкою Лесею. Мамою називала її і Катя з Боярки. Вона побивалася біля них, як чайка біля чаєнят: вчила ходити, писати, читати, приносила їм їжу, одяг, а у вихідні возила на вистави до цирку (там теж її добре знають). Почула, що в Глевасі в дитбудинку є сирота Таня, поїхала туди, вмовила, аби давали їй дівчинку на вихідні додому.
– Моя Таня тепер вийшла заміж, – радісно спалахують її очі. – Живе у Львові, працює дизайнером. О, я б могла багато вам розповісти про своїх дітей, адже я – багатодітна мама, – усміхається.
Не забуде цю невтомну жінку і колишній воїн-афганець Фідеришин. Завдяки її турботам, ходінню по судах він урешті-решт із сім’єю переселився із кімнати в гуртожитку до двокімнатної квартири. Аби потрапити на прийом до керівників райдержадміністрації і владнати цю справу, вона сиділа під дверима голови з 5-ї години ранку. І так не один раз. А таки домоглася свого.
– Живу на цім світі заради того, що потрібна людям, – наголошує Олена Юріївна. – Як співається у пісні – «Старость меня дома не застанет – я в дороге, я в пути».
Слухала б її і слухала, але надворі уже замерехтіли сутінки. Вона глянула у вікно і заметушилася: «Мій Віктор Анотонович, певно, вже зголоднів»… І стала збиратися додому. Яка ж нелегка в неї ноша, але не скаржиться, хоч у самої ноги такі хворі – доводиться носити ортопедичне взуття. Правда, трохи тіснувате дісталося, та за себе оббивати пороги не буде. Дивачка, та й годі! Дай їй Боже, здоров’я, сили, терпіння, щоб встигла обігріти своєю любов’ю не одне зболене серце.