…І скриню з приданим
Щоразу, коли приїжджаю на Львівщину до бабусі Наді, згадую своє дитинство, яке тут провела. Розлога яблуня, де колись дідусь для мене із сестрою спорудив гойдалку, а поблизу – старовинна скриня із кованими залізними візерунками, від якої завжди віяло таємничістю…
Як не дивно, але столітній дерев’яний ящик, який нині виконує функцію сховища різного збіжжя, й досі не розвалився, не струхнявів, хоча роками стоїть у дворі, а не в коморі. «Це тому, що скриня з міцної дорогої деревини, та й викувані пластини не дають їй розсипатися», – пояснює мені бабуся. А різноманітні залізні узори ще й досі привертають увагу всіх, хто завітав до нашого двору. Під давнім шаром іржі можна розгледіти дивовижну замкову щілину, яку оповиває викувана лілія. З обох боків скрині – залізні ручки з різними візерунками, а кожен із восьми кутів – «підкований». Виявляється, що залізні плетіння тут не лише для краси та міцності, це також – ознака заможності. Бабуся розповіла, що колись, у сиву давнину, не кожна родина могла собі дозволити таку розкіш – обковану залізом скриню. Зазвичай дівчата з небагатих сімей отримували на придане просту дерев’яну скриню – збиту кілками, а не «підковану». Якщо ж вона була розмальованою та ще й з вирізьбленими узорами, то ставала справжньою гордістю для них! А от про нашу скриню бабуся Надя повідала мені таку історію. «Її отримала як придане ще моя бабця Ганна, коли виходила заміж за Омеляна», – почала вона свою розповідь. Це ж скільки тоді скрині років, якщо бабусі Наді уже давно пішов восьмий десяток?! Оскільки наречена із заможної родини, то її розкішна «шафа» була доверху наповнена дорогим одягом. Після весілля молода сім’я Стефанишинів зажила щасливим життям. Молодята мали величезне господарство (парцеляцію) і сад, що приносило їм чималі прибутки. Але заробили їх своєю чесною працею, бо не цуралися разом із наймитами поратися у хлівах та на городі. У них народилося двоє синів, які згодом теж стали господарями. Оскільки родина жила разом, то скриня спокійнісінько вміщала одяг і невістки Люби. Згодом вона поповнилася сукенками її дочок: Віри, Надії (моя бабуся) та Любові. Із плином часу родина поповнювалася (згодом народився Степанко). Але сімейній ідилії завадила Друга світова…
«Коли німці почали наступ, нас евакуювали в інше село. Тож в ніч перед відходом ми закопали скриню в стодолі, щоб дістати її після повернення», – розповідає бабуся. У ній заховали дорогі сукні, костюми та футерки (короткі зимові кожушки з овечої шкіри, обшитої дорогим матеріалом). Аби в землі «шафа» не зігнила, її обклали ячмінною половою.
10 травня 1945 року сім’я повернулася на рідну парцеляцію – хутір Кринички. Але перш ніж дістатися до домівки, її довелося розмінувати. Лише в полі сапери знайшли понад 350 протитанкових мін! «Проте жити вже було ніде, бо під час війни розбомбили все, навіть стодолу», – зі смутком зітхнула бабуся Надя. Але скриню все ж розкопали. Проте вона чомусь була порожньою. Хто дізнався про закопаний скарб – й досі невідомо. Оскільки скриня вже не була придатна як шафа, то її, почистивши, почали використовувати як сховище для збіжжя.
Минуло трохи часу і навесні 50-го «совєти» вигнали сім’ю до іншого села, поселивши нас в сараї. Причиною стало те, що радянський уряд вирішив зносити хутори під колгоспні поля. Але сім’я перебралася у місто Броди, де легше було знайти роботу. Там побудували невеличку хатину, у ній знайшлося місце й для скрині. Сестри Віра, Надія та Любов повиходили заміж, а скриня перейшла у спадок найстаршій з них – моїй бабусі Наді. Вона забрала її у нову хату, яку власноруч збудували з дідусем Петром.
Почорніла від давнини скриня й надалі гордо стоїть у нашому дворі під яблунею і «самовіддано» береже історію роду Стефанишинів.