Профілі незавершеного часу
Вони спонукають не просто озирнутися й осмислити перейдений шлях, а подумати і про день сьогоднішній, не кривлячи душею. Ці книжки надзвичайно суголосні – за духом, внутрішніми настановами, досвідом і водночас – глибоко індивідуальні. У видавництві «Дух і Літера» вийшов двотомник Михайлини Коцюбинської «Мої обрії», а Роман Корогодський видрукував «Браму світла. Батьки» у «Геліконі» (серія «Українська модерна література»).
Право на сповідь
Це світлі, живі постаті тих «шістдесятників», до яких моє, приміром, покоління, придивляється з надзвичайною увагою і пієтетом. Коли говорити про реальний життєвий приклад – ось він, перед нами. І що важливо, ці особистості ніколи не пропонували себе, свою долю як зразок для наслідування – але такими є.
Почну з Михайлини Коцюбинської. Її двотомне видання – підсумок майже півстолітнього наукового доробку, а також есеї, спогади, рецензії останніх літ.
Певне, невипадково передмова до видання написана Тамарою Гундоровою, а здійснене воно, зокрема, завдяки сприянню Харківської правозахисної групи, яку очолює теж набагато молодший за Михайлину Хомівну Євген Захаров. У цім хочеться бачити спадкоємність поколінь, глибинне взаєморозуміння. І це, можливо, тому, що і Михайлина Коцюбинська, і Роман Корогодський – люди, відкриті до життя, його викликів, нових постатей та ідей. Вони – справді молоді духом.
«Вірю, що Ти знайдеш жанр свій, де не треба доскіпливости літературознавця, а лише доскіпливісти Твого серця... Згармоніюй якось набуване і віддаване – прекрасна, як на мене, гімнастика духу», – так писав у листі до Михайлини Коцюбинської із табору Василь Стус, якого поєднувало з київською кореспонденткою почуття надзвичайної дружби. Подвижницька праця над його спадщиною – домінанта наукового і духовного життя цієї жінки. Варто підкреслити: і в ранньому літературознавчому доробкові (праці 50-60-х років), і в пізніших дослідженнях Михайлина Коцюбинська таки точно відчувала «жанр свій», позначений не лише «доскіпливістю серця», а й жагою пізнання.
Втім, авторка самокритично ставиться до своїх здобутків: «...я дуже швидко переростала написане, бачила слабини, прогалини, штампи. З одного боку, це добре: нема розумового застою й самовдоволення – отже, можливе вдосконалення. (...) В одному з віршів В. Стуса я знайшла дуже точне визначення: поет відчуває себе «четвертованим добою». Якоюсь мірою і я належу до тих «четвертованих» – і де взяти живої води, щоб ті четвертинки знову зрослися і утворилося щось цілісне й життєздатне. Моя доля як людини й літератора, моя «четвертованість» і спроба відродитися не є чимось унікальним, це один із індивідуальних проявів провідних історичних стереотипів розвитку української культури, якій завжди бракувало «тяглости» (слово Є. Маланюка), безперервности розвитку. Все якимись проривами у слушний час, у перервах-перепочинках між валуєвсько-емсько-сталінсько-брежнєвськими зашморгами. Вічно починати спочатку, доводити те, що в цивілізованому суспільстві і так зрозуміло. (...) Моє покоління було позбавлене вільного доступу до всього інтелектуального доробку людства – безпосередньо, з перших рук, без постійного указуючого перста, без обов’язкових обмежень, купюр і кривотлумачень».
Читаючи двотомник Михайлини Коцюбинської, ловиш себе на тому, що повсякчас роздумуєш: як усе-таки вдалося під час чергового «полювання на відьом» тоталітарним режимом, хай небагатьом, зберегти «чисте сумління й прямий хребет»? Василь Стус, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Алла Горська – це, слава Богу, далеко не всі імена. Та їх, українських інтелігентів, що гідно (хто – ціною життя, хто – ціною тяжких щоденних випробувань у «великій зоні») пройшли свій шлях, було не так багато. Втім, може, якраз і не мало... Вже написано чимало про ті часи, але питання «перевисає» у наші дні, де випробування набули лагідно-м’якшого, але підступнішого характеру... Словом, замислитися є над чим.
«Для Михайлини Коцюбинської інверсія імені її дядька Михайла Коцюбинського стала островом і пристановищем власного «я», – пише Тамара Гундорова.
І виплекані родом, успадковані від нього ідеалізм, романтизм, елементарна людська порядність стали чином життя нашої сучасниці. Її двотомник – своєрідна Книга буття, що читається як правдива оповідь про Справжність. А цього нам бракує – справжності буття в усіх вимірах.
Назустріч світлу
«Брама світла», розкриває задум Роман Корогодський, замислена як портрет української інтелігенції минулого століття в персоналіях. Перший том – «Батьки» – це спогади про тих, хто вплинув на автора: знайомі, друзі, вчителі. «Шістдесятники» – це спогади про друзів, третій – «Діти» – портрети нової генерації творчої інтелігенції.
Отож, зі своєрідної трилогії маємо том «Батьки», на який у автора пішло понад 30 років. Осмислення часу й себе – нагальна потреба рефлексуючої, тонкої особистості.
Я люблю читати Романа Корогодського – це завжди нестандартний підхід: до особистостей, документів, деталей, чужих висновків. Це – суб’єктивізм у всіх найкращих сенсах цього слова. А точніше – глибока художня аналітика. Чи це стосується життя і творчості Олександра Довженка, чи прози Валерія Шевчука, чи кінознавчих досліджень, чи навіть спогадів.
На презентації цієї книжки Михайлина Коцюбинська, Надія Світлична, Євген Сверстюк, Богдан Горинь, Любомир Пиріг та інші наголошували: внесок Романа Корогодського в українську гуманітаристику належно не поціновано. Саме завдяки його ентузіазмові до «материкового» українського читача прийшли «заокеанські» Юрій Шевельов та Юрій Луцький.
Невтомний і сумлінний архівіст, він ніколи не ховався в мушлю спокою, але потреба врівноваженості духу, гармонії зі світом зробила його шукачем «дороги до самого себе». Найважчої дороги, як свідчать мудрі. Віддамо належне: шлях Романа Корогодського до українства, батьки якого походили з містечкових євреїв, вартий щонайщирішого визнання. Він настільки органічно прийняв культуру української землі, що став одним із найяскравіших інтелектуалів нашого часу. Я б на цьому й не наголошувала. Та не можна не погодитися з Іриною Грабовською, авторкою передмови до «Брами світла. Батьки»: «...українці в основній масі своїй залишаються космічно далекими від своєї культури, особливо високої. Подолання дедалі зростаючого хамства, під яким розуміється не що інше, як катастрофічне небажання осмислювати власне життя, «передумувати» світ довкола себе, – ось надзавдання, що прочитується за сюжетами і роздумами Романа Корогодського». (А це ось така собі притча про те, чому цій людині не давали засиджуватися на одному місці: «Погано у вас виходить, Романе Мироновичу: виганяють вас із роботи як українського націоналіста, а не беруть – як гебрея». Така у нього була «подвійна» п’ята графа...)
«Вороги – не моя тема», – каже Роман Миронович. Іронічний, з гострим парадоксальним мисленням, емоціями, за якими – мудрість серця, вишуканий естет, доброзичливий у тонких спостереженнях – таким постає автор «Брами світла». Роман Корогодський – у постійних пошуках себе, тобто Внутрішньої Людини, людини Божого світла. «Усе моє життя – суцільне випробування на здатність позбуватися ідеологічних кайданів, позбуватися стереотипного мислення, випробування на витривалість».
...А ще мене вразила фраза автора «Дороги до самого себе»: «...автобіографія складатиметься з двох частин: до зустрічі з Оксаною і після». Оксана Ящишин – дружина-галичанка Романа Корогодського, яка так багато означала в його житті...