«Дворову війну» треба вигравати

У вересні «Вечірка» опублікувала листа киянина Євгена Ашихміна, де він повідомив про те, як київський мер допоміг йому виграти «дворову війну», здолавши опір тих, хто зневажав інтереси мешканців одного з київських дворів на бульварі Т.Шевченка. Такі незручності дошкуляють багатьом городянам, але не всім удається власними зусиллями навести лад у своїх дворах. Ми попросили пана Євгена докладніше розповісти про методи ведення нелегкої «дворової війни»: може, й іншим стане в пригоді.

Ця історія почалася далекого 1998 року, коли до будинку на бульварі Тараса Шевченка, 36-б, де мешкає Євген Леонідович, вселилася одна фірма. Сама вона великого клопоту мешканцям будинку не завдавала, а от автомобілі, якими користувалися її працівники, заполонили увесь двір. Невеличкий простір між будинками перетворився на переповнений паркінг, який не тільки заважав використовувати двір за призначенням, а й вулиці дістатися було складно. Окрім того, мешканцям докучав постійний шум і бензиновий сморід. Розв’язати проблему з керівництвом фірми не вдалося, попри усі спроби будинкового комітету на чолі з Євгеном Ашихміним. Тоді звернулися, так би мовити, до інстанцій. У жеку, який мав би не тільки заборонити стоянку авто, а взагалі не допустити її створення, пана Євгена взагалі слухати не схотіли. Спроби достукатися до дверей посадовців у інших інстанціях теж виявилися марними.

Першою установою, де не тільки вислухали Євгена Леонідовича, а й стали на його бік, було Головне  управління контролю за благоустроєм та зовнішнім дизайном міста Києва. У травні 2000 року управління видало припис про заборону стоянки у дворі будинку, а в березні 2001 року з’явився дозвіл на встановлення шлагбаума для «неслухняних» авто. Трохи раніше, у січні 2001 року, Євген Ашихмін написав листа до мера Києва Олександра Омельченка, в якому розповів про свою проблему і складний шлях до її розв’язання. Трапилося так, що цього листа зачитали в ефірі однієї телепередачі, і пан Омельченко пообіцяв розібратися зі зверненням громадян у робочому порядку. Обіцянка виявилася не голослівною. Через півроку з’явився документ київської влади, в якому було чітко регламентовано умови стоянки автотранспорту на територіях, прилеглих до житлових будинків: рішення Київради від 5.07.2001 р. №456/1433. Йшлося також про правила паркування автомобілів, уміщені в додатку 3 до рішення Київради від 26.09.2002 р. №47/207.

Отож, через два роки впертої боротьби  Євген Ашихмін відвоював власний двір і спокій. Зараз арку, що при вході у двір, захищають від посягання на тишу і спокій мешканців залізні ворота. Їх встановили на кошти кількох автовласників, які живуть у будинку, а не приїздять сюди на роботу. До речі, з ініціативи Євгена Леонідовича було створено безпрецедентний документ дворового рівня – зобов’язання мешканців будинку, згідно з яким приватні авто можна ставити на ніч тільки під своїми вікнами, в’їзд іншого транспорту обмежений.

Таким чином, зусиллями наполегливого борця за права свого двору Євгена Ашихміна лад було наведено. Двір став вільним, але затишку йому бракувало. Тож пан Євген, будівельник за фахом, вирішив облаштувати тут дитячий майданчик  і озеленити сірий асфальт рідного двору. Почалася друга хвиля поневірянь по тих же інстанціях, і знову ж таки без суттєвих результатів. Три роки він самотужки «вибивав» пісок, гойдалки, кущі і дерева. Кінцевої мети майже досягнуто – дитячий майданчик збудовано, проте не вистачає ще однієї гойдалки, драбинки і турніка. У дворі ростуть молоді берізки, бузок, виноград, які Євген Леонідович посадив на честь трьох своїх дітей. Діти бавляться у пісочку, а мами не хвилюються за їхню безпеку – малеча захищена у власному дворі від хаосу вулиці. І все було б чудово, якби не нова проблема – контейнери для сміття в непридатному для них місці.

Сміттєве питання гостро постало після відкриття поблизу будинку одразу двох закладів громадського харчування. Купи відходів їхньої діяльності зносять в арку, що слугує проходом у двір. За день обидва контейнери наповнюються вщерть, нерідко біля них розтікаються масні калюжі з огидним запахом. Євген Леонідович уже звертався до жеку з проханням перенести контейнери, навіть місце для них знайшов. Проте у відповідь почув знайоме «нічим допомогти не можемо». Та він не втрачає надії і вірить, що на посадах міської влади є небайдужі до чужих проблем люди. Розпач викликає лиш те, що дрібні чиновники нічого вирішувати не хочуть, поки не дістануть стусана згори. «Але ж не можна відволікати високих посадовців на такі дрібниці», – розуміє Євген Леонідович.

Нехай ця історія стане не просто повчальним прикладом для інших, а й керівництвом до дії. Борітеся – поборете.