Один із тисяч визволителів

Протягом мирних років Рада ветеранів Києва, в якій я працював першим заступником голови, чимало зробила для того, аби вшанувати солдатів великої битви, пише до редакції полковник у відставці Володимир Іващенко. Так, за нашою ініціативою було розпочато будівництво меморіального комплексу «Музей історії Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 років», музею «Визволителям Києва» в с.Нові Петрівці Вишгородського району, госпіталю інвалідів війни в Пущі-Водиці, почав працювати столичний будинок ветеранів. За цей час випущено чимало книжок про подвиг учасників вікопомних подій.

В одній із них, що називається «В боях за визволення Києва», зацікавила мене розповідь про командира кулеметного взводу 161-ї стрілецької дивізії Михайла Величка. Вона і не могла не зацікавити, бо вперше я прочитав таку зворушливу оповідь про фронтовика, написану його онукою – Тетяною.

…23 вересня 1943 року дивізія почала форсування Дніпра проти населеного пункту Ходорово – в напрямі Малого Букрина. Втрати були величезними, чималою кров’ю давався воїнам кожен метр рідної землі. Ворог намагався скинути сміливців у Дніпро, застосовуючи при цьому артилерію і міномети. Але це йому не вдалося, бійці розширяли плацдарм, який потім відіграв значну роль у визволенні Києва і правобережної України. У лавах наступаючих воював і Михайло Величко.

Після визволення Києва він брав Житомир. Тут його і було поранено. Лікувався, потім штурмував Будапешт і Відень, де знову отримав поранення.

По війні Михайло Іванович викладав у середній школі та у політехнічному інституті, у столичній раді ветеранів проводив велику роботу із соціального захисту колишніх фронтовиків, у школі № 204 створив музей своєї армії, який працює і нині.

Нинішнє і майбутні покоління українців мають знати правду про війну, про її переможців – таких, як Іван Михайлович Величко. Ми будемо робити все для цього. Це – наш ветеранський обов’язок.