«Тортилки» з тротилом
Щоб якось означити цей тип знахідок у гранітному кар’єрі в Пенезевичах, довелося добряче потрусити свій словниковий запас. Ці скам’янілості формою нагадують черепах у мініатюрі, тобто «черепашок». Але в українській мові «черепашка» – це «мушля», а до молюсків, як з’ясувалося, ці зразки не мають жодного стосунку. От і довелося пригадати походеньки Буратіно, а саме: його зустріч із тітонькою Тортилою.
«Тортилки» зустрічаються в кар’єрі, де внаслідок тротилових вибухів оголюються шари мезозою, трохи частіше, ніж зуби доісторичних морських ящерів, хоча й значно рідше, ніж зуби акул. Про те, що це теж зуби, ми попервах і гадки не мали. Згодом серед скам’янілих ядер черепашок гастроподів, морських їжаків та лілій тощо, стали траплятися утворення, які ми охрестили «кілечками», хоч вони мали овальну форму і не завжди були з наскрізними отворами. Зрідка комусь із нас щастило знайти цілі скупчення «кілечок» у вигляді трикутників, трапецій. Якщо «тортилки» були крем’яними, то «кілечка» являли собою класичний напівпрозорий халцедон зеленуватого або брунатного відтінку. Справжній тобі ювелірний витвір. І знову-таки, хто б міг подумати, що й це… зуби?!
Першим кроком до істини було відвідання Київського палеонтологічного музею, де на стенді був завважений експонат – зуб глибинної акули. Як вдалося з’ясувати, це щось проміжне між доісторичною акулою і доісторичним скатом. Взагалі ми недаремно наголошуємо – доісторичними. Бо юрські акули і юрські скати лише віддалено нагадували тих, які плавають у земних морях і океанах у наш час. Виявляється, в юрських скатів зуби були багатьох типів і багатьох функціональних призначень. Жувальні були схожими на кутні зуби жуйних ссавців. «Тортилки» – це саме їхні скам’янілі залишки. Зате «кілечка» – це так звані глоткові зуби. Ці основні види можна поділити на підвиди – «пилочки», «терпужки», «шипи» тощо. Такого розмаїття зубів, як у юрського ската, не було, мабуть, у жодної тварини.
В останні роки існування СРСР довелося побувати й у знаменитому Московському палеонтологічному музеї. Реставровані скелети диплодоків, тиранозаврів, ігуанодонтів, стегозаврів та інших мезозойських страховиськ, – все це, звичайно, вражало. Тож трохи ніяково я почувавсь із привезеними напоказ експонатами своєї колекції. Навіть зуб мозазавра і шийний хребець завролофа (качкодзьобого динозавра) з України не справили на московського палеонтолога особливого враження. Єдине, що його по-справжньому зацікавило, це зуби ската. Якщо йому вірити, то деякі з них він взагалі бачив уперше. «На жаль, – сказав на прощання московський науковець, – наш спеціаліст по скатах нині у відпустці, а то б ви отримали конкретнішу консультацію. Може, почекаєте днів з десять?..» Чекати я, звісно, не міг, бо моя відпустка закінчувалася. Отже, з поповненням довжелезного списку Божих створінь доведеться тепер зачекати.
Як і акули, скати не мали скелета. Скам’янілі зуби – жувальні, якими вони перетирали черепашки молюсків, та глоткові, якими довершували справу, – єдине, що вони залишили по собі на нашій Землі.