Про старовіра, який оселився в Києві
Зустрів я його випадково – в потязі. Разом їхали в одному купе. Розговорилися. Він виявився із старовірів, із Печори, що на Крайній Півночі. Каже, село його – в глухих-глухих хащах-лісах. Звичаї у них ще ті, патріархальні, контакту із зовнішнім світом майже нема.
– Що, справді жодних контактів із цивілізацією? – запитую Валерія Чупрова, так звуть нового знайомого.
– До найближчого великого міста – Архангельська – близько тисячі кілометрів майже непрохідного лісу. Дістатися до нього можна тільки літаком чи санями. Із мого Трусового летіти треба спочатку до районного центру, до Усть-Цильми, а вже звідти або до поморів, або до столиці, до Сиктивкара. Щоправда, літак здійснює тільки один рейс на тиждень.
У селі живуть майже самі старовіри – нащадки тих, хто втік у ці далекі північні ліси за часів церковної реформи Петра І. Більшість із них ніколи не бачила не те що Архангельська, а навіть Усть-Цильми. Живуть, полюють на лося, ведмедя, зайця, лисицю; рибалять. А від здобутків цивілізації зовсім відмовляються. Не мають ні автомашин, ні телевізорів… Єдине, на що погодилися, так це на радіо. Приймач є майже в кожній хаті.
– Печорські зими дуже люті і тривають, певне, більш ніж півроку?
– Зими холодні, тому й житла наші дуже відрізняються від інших, тим більше від українських. У нас під одним дахом і люди, і худоба. Хлів од житла розділяє тільки коридор. У хаті переважно чотири кімнати: дві зимові і дві літні. У зимових є піч, на якій сім’я спить, а літня сира і холодна. Над хлівом, де тримаємо худобу – горище для сіна. Там також і туалет із прямим виводом у яму внизу. Звісно, хати тільки дерев’яні.
Якщо хлів під одним дахом із житлом, то лазня – ні. Лазня «на чорно» обов’язково має бути в кожної сім’ї. Старовіри дуже охайні, часто паряться. Кожен у своїй лазні, яку будують ближче до дороги. В середині складають зі спеціального річкового каменю гірку, під якою палять вогонь. Димаря нема, тому й називають лазню цю «на чорно». На подвір’ї, крім хати і лазні, є ще одна будівля – комора, її тут називають «амбар». Це дуже своєрідна архітектурна споруда, двоповерхова. На нижньому поверсі складають продукти: крупи, борошно. Картоплю, яку в таких високих широтах старовіри вирощують чи не єдині, складають у погребі. На горі ж – скрині. А в тих скринях дорогий одяг, цілі рулони парчі, інших різнокольорових тканин, привезених із Архангельська. Одяг шиють самі, за старою модою. Жінки ходять у сарафанах – яскравих, блискучих. Чоловіки – в простішому. У старовірів мода віками та ж сама, а у випадкових приїжджих мало не щорік змінюється, тому й дивує їх наш джинс і наші футболки.
– Живуть, мабуть, майже виключно полюванням?
– Крім полювання, ще й збиранням. Улітку в лісі є гриби, ягоди. Здебільшого збираємо журавлину на болотах. Але таки справді полювання – головне джерело постачання продуктів. Кожна сім’я має власні угіддя. Тобто свою величезну ділянку лісу, на якій полює, збирає. І ніхто сторонній не має права туди зайти. Так само і берег річки Цильми. Поділено його на ділянки – на кожній своя будка, де снасті і рушниця під замком. Рибалимо виключно сітями, вудок, гачків не знаємо. Донедавна ніхто нічого в селах старовірів не крав. Але приїжджі не соромляться поцупити чуже. Ми до такого не звикли. У нас і замків на дверях нема. Підпираємо палицею ручку на дверях, коли кудись виходимо, ото і весь замок. Цю палицю називаємо сторожем. Побачив сторожа – повертай додому.
– Розкажіть про звичаї старовірів.
– У гості в нас не ходять. Не святкуємо ні Новий рік, ні днів народження, а тільки релігійні православні свята. І кожен у своєму домі. Не надто контактні старовіри. Єдине загальне свято – Івана-Купала. Тоді й через вогонь юнаки стрибають, і вінки на воду пускають дівчата. Тож нема контактів – нема і сварок. Криків ніколи в селі не почуєте. Ось постріли – так. Частенько суперечки за територію, себто за угіддя, за жінок вирішуються дуже швидко і немилосердно – рушницею. Стріляють усі вправно – мисливці. А чого сваритися, коли всі тверезі. Горілки ж то старовіри, принаймні літні, не п’ють узагалі, і самогону в селах наших не женуть. Отакі росіяни, які горілки не п’ють. Натомість найбільше часу віддають молитвам із старих писаних-переписаних книжок. У нас називають це – творити молитву. Навіть пам’ятаю, як моя мама переписувала ці книги до звичайного зошита. Старші люди збираються раз на тиждень у хранителя книжок, що знається на традиціях. Там разом читають і моляться. Церкви немає в жодному селі. Була колись у райцентрі, в Усть-Цильмі, та комуністи зруйнували. Найбільше, на що зважають старші, то це на зовнішній вигляд молоді і на дотримування постів. Настільки ці традиції міцно тримають, що після майже двох десятків років життя не в середовищі старовірів я досі молюся тими молитвами, а поститися перестав тільки років шість тому. Однак поряд із такою праведністю процвітає й відвертий гріх. Приміром, є в селі одне подружжя… жіноче: Оля господиня і Танюха – господар-мисливець. Другу мужики мають за свого. Інакше й не сприймають. Трапляються і просто шокуючі випадки. Хоча в селі є обов’язковий дільничний, закон тут свій. Якось жінка зрадила свого чоловіка, а той з братами відвів її до лісу, прив’язав до дерева й залишив на поталу комарам. До смерті заїли.
– І такі злочини залишаються безкарними?
– Убивства, звичайно, караються. Дільничний викликає із райцентру бригаду, і ті забирають злочинця. А ось такі випадки, як із цими комарами, майже ніколи влада «не помічає». Утім, вони трапляються нечасто. Здебільшого старовіри – народ богобоязливий. Виховання чимало важить. Але багато молодих людей таки від’їздить на навчання до міст і більше ніколи не повертається. Та сім’ї в старовірів великі, аборти заборонено, тому населення, гадаю, не зменшується. Є й такі, що повертаються назад. Вони везуть із собою до села телевізори, магнітофони – не можуть прожити без цивілізації. Та в умовах глухого північного лісу тамтешні антени тільки один канал ловлять. У магазині в Трусово вибір невеликий, утім там з’являються тепер навіть парфуми. Та якщо є, наприклад, губна помада, то тільки одного кольору. І йдуть дівчата на танці до кафе при сільраді, перед входом губи намалюють, хусточки одного кольору зав’яжуть і всі однакові, як на підбір. А додому коли йдуть, помаду зітруть, хусточки заховають, і ніби чемні такі, богопослушні.
– Чи вважають старовіри себе окремим етносом і чи контактують з корінними народами півночі?
– Окремим етносом – ні. Ми називаємо себе «істінно русскімі». І це є натяком на патріархальність і чистоту нашої віри, на відміну від реформованого Петром І православ’я. А з корінними народами контактуємо мало. Себе називаємо устьцильомцями. У місті Печора, яке головне в тім краю, живуть ком’яки. Бо то і республіка їхня – Комі. Далі на Півночі мешкають ненці. З ними майже не контактуємо. Старовіри намагаються триматися окремішньо.
Поряд із міцною вірою уживається і відверта аморальність, поряд із релігійними символами – іконами, старовинними духовними книгами – живе віра в нечисть. І вона таки не походить від корінних народів Півночі. Вона така ж, як у слов’ян. Вірять старовіри в домовиків, у банних (духів, які живуть у лазнях). Я особисто бачив банного, а в лазні паритися, як і багато хто із односельців, боюся змалечку. Очі в банного розкосі, схожі на часточки апельсина, йдеш дорогою, а вони й світяться у віконечку лазні. Домовика не бачив, брехати не буду, але чув. Він, мов кішка, бігає поночі по підлозі. А бабусі в селі навіть можуть з ним розмовляти. Але, кажуть, краще, як домовичок промовчить, це на добро. А коли відповість, то на лихо буде. Ось ви усміхаєтеся, а якби поїхали зі мною в село та переночували бодай раз, також боялися б і повірили б.
– Як ви звідти виїхали і як потрапили до Києва?
– Мені було сімнадцять, коли переїхав до Сибіру, до Тюменської області. До родичів. Вивчився на економіста, а пізніше закінчив Московський інститут телебачення і радіомовлення. П’ятнадцять років працював на Нижньовартовському телебаченні. Там, у Тюменській області, багато українців. Тож і українок також. Уподобав я одну львів’янку, і ми одружилися. Пожили трохи там, а відтак вирішили переїхати в Україну. Нині мешкаю тут, у Києві. Працюю. Усе мені в Україні подобається. Ця країна краща за Росію, як на мене. Тому я й залишився на батьківщині моєї дружини. Сподіваюся, назавжди.
– Дякую за цікаву розповідь.