Осінній призов
Участь у зйомках передачі телепресклубу ТРК «Київ» «Осінній призов» відразу чотирьох посадовців армійських оргмобструктур ще до початку Заходу налаштовувало на те, що виступи їхні обов’язково будуть перевантажені статистичними викладками і загальновідомими законодавчими постулатами.
Проте журналісти, яких запросили на запис передачі, на щастя, цифр (скажімо, на кшталт того, скільки хлопців буде призвано восени до Збройних сил, а скільки до внутрішніх військ чи Держприкордонслужби) не почули. А почули, зокрема, розповідь заступника начальника Головного управління освіти і науки столичної держадміністрації Василя Герасименка про відродження в середніх навчальних закладах міста системи патріотичного виховання і початкової військової підготовки. Цей процес пан Василь оцінив дуже високо.
Як на мене, патріоти Україні потрібні не тільки у війську. На цьому, до речі, наголошували і присутні в залі – учні одного з коледжів, що на Печерських пагорбах.
Ведуча телепресклубу поставила юним учасникам запитання: «А хто з вас «коситиме» від армії?» Підняли руки майже всі. Особисто я так запитання не ставив би. Об’єктивно українській армії та іншим військовим формуванням нині не потрібна така кількість призовного складу, як за часів Союзу (інша річ, наскільки ця кількість була потрібна самому Союзу). Не служитимуть зазвичай ті, хто здобуватиме освіту у вищому навчальному закладі. Не служитимуть і хлопці, що «пестуватимуть» якусь хворобу до свого 25-річчя – вікової позначки, після якої людина, згідно із законом, вже не підлягає призову.
А якщо так, то чому хтось має хотіти йти до армії? Навіть у середині 60-х минулого століття, коли строкову проходив я (а разом зі мною – син міністра торгівлі УРСР і син генерал-лейтенанта), майже ніхто не висловлював бажання служити – ми просто чесно виконували конституційний обов’язок. І віддавали державі так званий борг. А служити не хотілося, по-перше, тому, що за ті три роки можна було зробити значний крок у своєму професійному становленні. По-друге, армія – це певною мірою обмеження волі. По-третє, це величезні фізичні й моральні навантаження, які не випадають тобі ані в інститутській аудиторії, ані на виробництві. І, нарешті, хоча «дідівщини» чимало і в цивільному житті, в армії нестатутні відносини проявляються в найнецивілізованіших формах. То чому хтось має хотіти до війська нині?
Учні коледжу закликали радикально скоротити армію до мінімуму та набрати контрактників. У зв’язку з цим хочу застерегти всіх, хто панацеєю вважає різке і термінове скорочення війська. Для цього потрібні дуже великі кошти (хоча б тому, що тільки у Збройних силах нині 47 тисяч безквартирних офіцерів та прапорщиків, яким слід надати житло). Ну і, насамкінець, треба відповісти хоча б собі на запитання: хто піде професійно служити у військо за 500 гривень на місяць?