Букет азалій – для пташки Ру

Назву новій поетичній збірці Петра Федотюка «Азалії» (К.: ПП «Гнозис») дала його субтропічна «землячка», що квітне в українському Поліссі й досі лишається загадкою.

У книжці, як і взагалі у творчості поета, владарює любов та Жінка. Образ коханої жінки часто видозмінюється, викристалізовуючись, урешті, у пташку Ру, в ранкових очах якої ліричний герой впізнає доньку і сестру. Поет не боїться освідчитися у своїх почуттях коханій, і цієї щирості не може не відчути читач.

Запам’ятовується поет своєю пейзажною лірикою: «туман пасеться на отаві, неначе лось», «хмари в кривавій оздобі залягають в барлоги нічні», «сонце всілось на сідало півнем», «засипано снігом, як сміхом», «питлює пороша-мірошник, щедрує хлопчина-прошак» тощо.

Цікаві й формалістичні пошуки Петра Федотюка, хоча вони не переважають у збірці. Ось «Море. Імпресіонізм», де рядки «накочуються» один на одного, ніби хвилі, поважний автор бавиться, здавалося б, у поезію, водночас влучно передаючи важке дихання моря.

Безпощадним публіцистом-сатириком постає Федотюк-лірик у віршах «Росія», «Комуністи в клітці», «Гуманітарна допомога небіжчикам», де змальовує ледь не апокаліптичні сцени насильства у сучасному світі. У філософських роздумах, які озиваються у віршах «З віком зрадливим ладнаючи згоду…», «Мокріє даль. Далека – стала близько…», «Зносилось тіло, мов костюм…», «До побачення, смутку, прощайте, тривоги…», «Пам’ятні дати», не можна не відчути мінорних ноток.

Загалом може видатися, що в «Азаліях» мінорні ноти переважають, але, хоч як це парадоксально, оптимізм можна знаходити й у цьому. М.Рильський мовив так: «Як добре жить, коли сумує на світі серце хоч одно…»

Завершується збірка невеличким розділом іронічних віршів, що автор визначив їх жанр як «коловіршшя». А іронія – це, як відомо, ознака здоров’я, у даному разі поетичного… Своїм бадьорим самокпином («Антипам’ятник») автор «Азалій» мовби підводить риску:

Так, весь я не помру. Щось піде на підверстку.

                                         І теща мій одержить гонорар

Та на моїй могилі вип’є чвертку

                                 І скаже: «Жив у ньому божий дар!»

Як це контрастує з самозамилуванням багатьох сучасних поетів! Втім, риску підводити, мабуть, ще рано.