Чеська весна
Виступ українських хокеїстів на світовому чемпіонаті не приніс нам ні втіхи, ні приємних сюрпризів. І річ навіть не в чотирнадцятому місці, що його посіла національна льодова дружина на турнірі в Чехії. Найприкріше, що не витримує жодної критики ігрова постава команди, і це відчуття безпорадності навіює осінні мотиви безнадійності.
Всенародний плач почула тільки столиця
Це був шостий виступ українців на хокейному мундіалі. На щастя, не останній: фінішувавши другими в так званому втішному турнірі невдах, Олександр Сеуканд і його підопічні забронювали місце серед еліти й на рік наступний. Але пік своїх звершень «жовто-блакитні», судячи з усього, уже залишили позаду. Після 2002 року, коли команда стала дев’ятою в світі, її результати на турнірах елітного рангу лише погіршуються: торік – дванадцята, нині – чотирнадцята підсумкова позиція… Це й не дивно: провідні вітчизняні майстри старіють, а талановитої молоді катма, бо на всю державу маємо одну (!?) професіональну льодову дружину і півтора, за скрушним висловом Олександра Сеуканда, льодових палаців. І хоча констатація негараздів у нашому хокеї набула форми всенародного плачу, привернути до нього увагу можновладців і спортивних чиновників найвищого рангу так і не вдалося. Найшвидша гра сучасності в Україні хіба що животіє, і то тільки тому, що переважну більшість організаційних клопотів узяла на себе столична держадміністрація. Її голова Олександр Омельченко й очолює Національну Федерацію хокею – громадську організацію, що досі не має ні по-справжньому вагомої державної підтримки, ні титульного спонсора з великими можливостями. Навіть уявити страшно, що буде з українським хокеєм, якщо з якихось причин він зостанеться без покровительства київської громади. Бо ті поодинокі, більш-менш вдалі спроби хокейного люду заручитися підтримкою спонсорів, ні до чого суттєвого так і не привели: заможні дяді публічно «побавились іграшкою» в передвиборчих інтер’єрах, а згодом, задовольнивши свої дорослі бажання, позбавились її без будь-якого жалю.
В очікуванні на свого Терещенка
А втім, окрім організаційних і матеріальних проблем, український хокей потерпає ще й від фахових. Мова про далеко не щедрий кадровий вибір. Причому, бракує нам і гравців, і тренерів. Добре, що вітчизняні лідери виявилися справжніми патріотами: рік у рік , отримуючи мізерну винагороду, вони відгукуються на заклик стати під жовто-блакитний прапор, щоразу ризикуючи потрапити під скорочення чи просто опинитися в немилості своїх зарубіжних, здебільшого російських, роботодавців. Але, по-перше, так вічно тривати на може, й прикрі випадки моральної втоми вже мають місце і в українському таборі. А по-друге, люди старіють фізіологічно, а молодь, що спроможна заступити їх з часом, осучаснена найгіршими звичками і жертвувати своїм здоров’ям «за так» уже не бажає… Ще більше непокоїть відсутність будь-якої творчої конкуренції в тренерському корпусі. Хоча, відверто кажучи, його, тренерського корпусу, в Україні просто немає. Наш хокей, волею обставин, опинився під «ідейним» впливом єдиного на всю державу фахівця – Сеуканда. Віддаючи належне його вірності справі й беззаперечній компетенції, зауважимо, що цей варіант аж ніяк не зразковий. І сам Сеуканд, і його підопічні, образно кажучи, варяться в одному казані, а за цієї умови навіть мріяти про тактичну різноманітність гри, що її демонструють «жовто-блакитні», не доводиться. Ще кілька років тому наслідки творчого застою не були такими сумними, бо тодішній «головний» вітчизняного хокею – Анатолій Богданов – мав кількох опонентів у внутрішньому господарстві (той же Сеуканд і Куликов з помічниками), та й практична діяльність в Фінляндії давала йому можливість бути безпосередньо в епіцентрі хокейної еволюції. Нині, після дивної і, на нашу думку, нелогічної відставки Богданова, національна команда демонструє «законсервований» хокей, що не забезпечує їй ігрової переваги навіть у матчах з одвертими аутсайдерами на зразок японської збірної. Ми свідомі того, що в найближчі рік-два різко поліпшити ситуацію з кадрами неможливо. Натомість Україні до снаги уже найближчим часом зміцнити хокейне господарство організаційно та матеріально. Це можливо за умови, що хокеєм не на словах, а на ділі зацікавиться держава. Тоді в його авангарді з’являться й свої Суркіси, Ахметови, Абрамовичи, а може, чого кортить найбільше, – й свої Терещенки…
Сильний чемпіонат – сильна команда
Однак це справи глобальні, а що чекає на вітчизняний хокей наступного міжнародного сезону? Звісно, як і два попередніх, він буде надзвичайно складним. Але надмірного песимізму немає. Звісно, ліпшою наша національна команда, радше всього, не стане; хіба що Федотенко з Понікаровським, за певних обставин, зможуть посилити її лави. Проте й підстав опускати руки завчасно, на нашу думку, не існує. Бодай тому, що в елітному дивізіоні світового чемпіонату будуть представлені дві європейських збірні, що принаймні не сильніші за вітчизняну льодову дружину. Мова про Данію та Словенію. З іншого боку, інтенсивна «націоналізація» російської суперліги, котрої так панічно бояться в Україні, може надати винятковий шанс утвердити свій національний чемпіонат і нам. Оскільки переважна більшість українців уже досягла критичного спортивного віку, то їхні шанси на те, щоб закріпитися в провідних російських клубах, істотно змаліли. За великим рахунком, це погано для «жовто-блакитних»: у насправді конкурентоспроможному турнірі гравцеві легше триматися на високому змагальному рівні, ніж у такому кволому чемпіонаті, як нинішній український. Тому потрібно підвищити рівень свого турніру завдяки появі в ньому тих, хто залишиться без російського ангажементу, а відтак і появі кількох непоганих українських клубів. Ілюзія, скажете? А пригадайте лишень «Беркута»!.. Усе можливо, якщо по-справжньому прагнути цього. А порятунок українського хокею неможливий без утворення повноцінного й конкурентоспроможного, бодай в Східній Європі, національного чемпіонату. Недарма розхожою стала думка фахівців: сильний вітчизняний турнір є головною передумовою появи сильної збірної країни.