Від Дніпра до Дністра на запряженій корові

Наприкінці Другої світової війни поляки з росіянами домовилися про ще одне «велике переселення народів». Після благословення товариша Сталіна почалося примусове виселення українців із найзахідніших наших етнічних територій – Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Закерзоння, Підляшшя – до «великої України». Терени, заселені православним людом короля Данила Галицького ще з часів Київської Русі, раптом було вирішено очистити для польських поселенців. Ця чистка відбувалася під акомпанемент жорстоких боїв з фашистами. Тому виявилася зовсім не безболісною для її учасників. Нам удалося віднайти двох літніх людей, лемків за походженням, які пережили той важкий час. Про неймовірну подорож своїх сімей з-за Сяну до Дніпра, й від Дніпра до Дністра погодилося розповісти подружжя Копчаків – Парасковія та Іван, які нині проживають у старовинному місті Галичі.

Шлях у невідомість у товарному вагоні

– Як те все почалося? – запитую пані Парасковії.

– Мені тоді було п’ятнадцять. Минула зима, а з приходом тепла до наших сіл наблизилися громи війни. Ті громи дуже швидко накочувалися, тому багато хто втікав до лісу й там ховався від стрілянини. Але бої на чехословацькому кордоні були надто затяжними.

– Лінія фронту пролягла за кількасот метрів од села, – підказує пан Іван. – «Катюшами» посікли ціле село, та й навколишні також. Зосталося лишень двадцять сім хат. Лінія фронту «пересувалася» туди-сюди, немов навіжена. Так, що просто неможливо було ховатися вдома в підвалі. Люди гинули, мов мухи. Моя родина теж подалася до лісу. Поховалися в ямах від бомб та рівчаках разом з дітьми, коровами, з тим, що вхопили.

– Про переселення в Україну тоді ще не йшлося?

– То було пізніше, коли німців відтіснили на захід. Ми, щойно стихло на кілька днів, вийшли з лісу й знайшли наші хати зайнятими російськими офіцерами та солдатами. У нашій був штаб. Там сиділи телефоністи. Нам не було куди подітися. Нас не пустили. Було холодно та голодно. Посідали попід стінами й так куняли тижнями. Молилися й чекали, коли відступляться військові, щоб повернутися додому. Деякі ж узагалі залишилися без даху над головою, без надії. Їхні хати розбомбило вщент. Тому небоги йшли в поле й ховалися від стужі в копицях. Чи не всі мали маленьких дітей. Часто снаряди накривали їхні схованки. Потім згоріла й наша хата. Ми боялися її гасити, бо кулі свистіли повз вуха, мов бджоли. Військові намагалися її порятувати, але намарно.

– Після того, як армія пішла далі на німців, – доповнює пан Іван, – з’явилися писарі й почали реєструвати всіх православних. Поляків не писали й ми не розуміли, чого від нас хочуть. Записували не тільки імена, але й усе вціліле: майно, худобу, коней. Та коней майже ніхто не мав. Їх конфіскували солдати. Те тривало кілька днів, аж потім нам було запропоновано на загальних зборах громади в сільському клубі йти до найближчої залізничної станції, в Кросно. Нікуди було дітися. Адже більшість люду втратила житло. Ті, хто хати ще мав, повтікали до лісу, бо дещо чули про радянські порядки. Але в Кросно з нами повелися «цілком по-людськи». Посадили до товарних вагонів разом з худобою й відправили на схід. Ми вважали за краще поїхати, аніж дочекатися чергового повернення фронту. Хто ж знав, як воно ще станеться. Ніхто нас не охороняв, ніхто не годував. Голодні, босі, цілими сім’ями їхали ми кудись у невідомість.

– Вам не сказали куди везуть?

– Сказати вони – сказали. Але для нас «велика Україна» була закордонням. Ми століттями не жили вкупі з українцями. Зберегли і мову, і традиції – нас добре розуміли. Та після прибуття на малесеньку станцію біля Кіровограда, на кінцеву, ми таки натрапили на відчутну різницю між нами та іншими українцями. Та й умови проживання в степу були зовсім іншими.

– Моїм обов’язком, – пригадує пані Парасковія, – тоді було носити солому від копиці далеко в полі, для вогнища. Бо палити не було чим. Після лісистого нашого краю Кіровоградщина здалася справжньою пустелею. А їсти просто не було чого. Даху над головою теж не знайшли. Мали тільки корову, яку пасли, і молоко якої рятувало нас від голодної смерті. Але ми ще не знали, наскільки вона нам буде в пригоді.

Назад на захід

– Ви намагалися будувати житло в Кіровоградській області, щоб осісти там?

– Знайомі лемки тоді думали тільки про одне – чи дозволять повернутися назад, до Тиляви. До нашого рідного села. Ми ще не знали, де буде кордон між совітами та поляками. Навіть не уявляли, що не можна буде їхати додому. Мислили, що нас вивезли з прифронтової зони. Тимчасово вивезли.

– І тоді хтось пустив чутку, нібито пускають уже до Тиляви, – підхопила пані Парасковія. – Тато позбирав по степу колеса від розбитих возів, дошки. Збив, як міг, щось схоже на валанду, повкидав на неї тлумки та найменших дітей посадив, запряг нашу корову й пішов степом на захід. Ми брели за возом босі, ледве вдягнені – не мали не те що коня, навіть взуття. Коли сік весняний дощ зі снігом,  заходили до сіл. Але в жодному з них від Кіровограда до Проскурова (нині Хмельницький. – Авт.) нас ніхто не приймав бодай на ніч. Бодай дітей. Боялися.

– Скільки ще сімей пішло разом з вами?

– Тільки дві. Йшли разом і не знали, що за нашим прикладом вчинили й інші лемківські родини. У негоду нам доводилося ставати під дахами тих хат, в які нас не пускали. Ми, діти, присідали на призьбах і трусилися, як зайці. Дощі годинами тривали, а то й по кілька діб. Господарі майже ніколи не виходили з хат, бо вважали нас небезпечними. Навіть виїденого яйця ніхто не подав. Ми мали тільки молоко. Ранньою весною і яблучка ніде не знайдеш. З осені, в себе, в Тиляві, картоплю не викопали, така війна була. Тому запасів не мали жодних. Так ішли кілька місяців. Спочатку дуже поволі. Корова ніяк не могла навчитися тягти воза. Ми їй допомагали. Але потім вона, розумниця, пристосувалася й навіть перейшла на доволі швидку ходу. Ми ж усі йшли слідом за нею.

– Наші ноги були збиті, мов копита, – каже пані Парасковія. – За Проскуровом люди стали нас гнати з-під стріх. Ми вже не могли там ночувати в негоду. Не пускали й до скирт у полі. Переживали, що ми їх спалимо ненароком. А це для них означало голод. Нині навіть не уявляю, як ми те все знесли. Здавалося, що легше вмерти, ніж терпіти цей холод, ці нестатки, цю байдужість людську. Ми тоді ще не знали, що ці люди десять літ тому пережили страшний голодомор.

Хата на березі Дністра

– А як же було на кордоні?

– Звичайно ж, нас не пропустили. Ніхто жодного дозволу на повернення в рідні краї не давав. Залишалося тільки одне – тікати подалі від межі, аби знову не запроторили до товарняка й не відправили в голодний степ. А в тому степу, як то кажуть, і хрущ – м’ясо. Тому подалися на південь Галичини й прийшли до Дністра. У місті Галичі, про який ми змалечку знали, як про давню нашу столицю, моста через річку не було. Його висадили в повітря німці, коли відступали, чи, може, Ковпак. Човнів також не знайшли, крім того, в якому дітей возили до школи у центр зранку й увечері – туди й назад.

– Зморені довгою дорогою, бідуваннями, розчаруваннями, ми дуже зраділи, коли татко оголосив, що зостаємося в Галичі. От із тих часів і мешкаємо на березі Дністра. Вже й онуків виховали, вже й правнуків побачили. За нами сюди підтягнулися й інші родини. Осіли майже всі на лівому, північному, боці ріки. Звідси виселяли поляків. Усіх, поголовно, – ми це бачили. Тим лемкам, які мали записане писарями в Тиляві, що вони покинули свої домівки, дозволяли селитися в будинках, полишених поляками. Нам же, і таким, як ми, тобто тим, чиї хати було зруйновано, нічого не дали. Ми знову залишилися просто неба. Батьки стали копати землянку. Тільки згодом тато зміг побудувати хатину.

– Але і в Галичі на той час не було спокійно – вояки УПА воювали із совітами. Як вони до вас ставились?

– Дуже добре, звичайно, – відказує пан Іван, – бо ми ж православні українці. А вони воювали тільки з німцями та росіянами. Жодного лемка ніколи жоден «бандерівець» не вчепив.

– Щоправда, – каже пані Парасковія, – наші хлопці, лемки, не йшли в УПА. Тому, певне, нова влада не чинила нам жодних репресій. Навпаки, допомагала облаштуватися на новому місці. Галичани нас прийняли краще, ніж інші. Та не одразу. Тільки коли зрозуміли, що більше нікуди не підемо і що нам разом жити. Підтримка місцевого населення, якому і так важко доводилося, нам була вкрай необхідною. І ми вдячні галичанам за це. Тут люди жили переважно риболовлею та вирощуванням городини. Землі було вдосталь. Тільки ось ще чимало траплялося боєприпасів у ґрунті.

– Як ваша корова почувалася на новому місці після такого тяжкого переходу через половину України?

– Вона хоч і постаріла, але ще кілька років годувала своїм молоком. Так відтоді ми всі роки-десятиліття тримаємо худобу. Чи то із вдячності, чи від страху, аби не згинути в скрутну днину, – усміхається пані Парасковія.

– Тих лемків, які поховалися в лісах, коли нас вивозили товарняком зі станції в Кросно, – каже пан Іван, – згодом також привезли до Галичини. Поляки, яких виселили з України, нагло займали їхні хати й виганяли сім’ї просто надвір. І влада їм у тому потурала. Тому було організовано ще кілька ешелонів. Та везли їх уже не на схід, до Кіровограда, а сюди, під Галич, де осіли ми. Отак, через вимріяну чутку, буцімто відкрили кордон і ми можемо повертатися до рідної Тиляви, лемки опинилися не на берегах Дніпра, а при Дністрі. У давньому місті того давньоруського князя, чиїм людом ми  вважалися з давніх-давен.
– Дякую за цікаву розповідь.