ДОТ і дата

Їх вистачає, цих залізобетонних вартових Києва, які, мов той партизан з відомого анекдоту, здається, й гадки не мають, що війна давно закінчилася. Цілі й напівзруйновані, стирчать вони на узвишшях, де ліс підступає до Одеського, Житомирського або Гостомельського шосе. Знищити їх не піднімається рука – подумки з’єднавши їх, маємо лінію оборони столиці влітку 1941 року. Та й «викорчувати» ці старанно «врощені» в землю багатотонні брили, мабуть, непросто. Ветерани і юні друзі Збройних сил навідуються до них по певних датах…

Довгочасна огнева точка. Так, власне, розшифровується ця абревіатура.

ДОТові, що стояв на перешкоді німецького наступу на Київ по Гостомельському шосе неподалік від Мостища, можна сказати, не пощастило. Він був не просто ушкоджений і зруйнований, а вщент розбитий. Може, прямим влученням авіабомби? Може, розстрілом з гармати впритул? А може, ДОТ, відступаючи, підірвали самі червоноармійці?

Чи був цей ДОТ місцем чиєїсь загибелі?

…Того дня – 23 серпня 1965 року – ми  з батьком обрали незвичний для себе грибний маршрут. Доїхавши приміським рейсовим автобусом до Мостища, рушили вздовж шосе до повороту на Пущу-Водицю. Кошики наповнювались повільно й переважно сироїжками. Узвишшя, увінчане розваленим ДОТом з часів Другої світової, здалося нам своєрідною оазою серед глухого бору – кілька дубів, чагарники, галявинка. Я трохи забарився, розглядаючи почорнілий бетон зруйнованої оборонної споруди, аж тут батько радісно скрикнув і невдовзі вже зрізав двійко чудових білих грибів. Хоч як прикро, вони виявились єдиними цінними трофеями того дня.

Увечері я мав зробити запис до свого грибного щоденника. Передусім, треба було придумати назву нового грибного місця. І тут замість того, щоб, як завжди,  сконструювати щось благозвучне, наприклад, «Розвалений ДОТ», я вивів напроти дати «23 серпня» велику літеру «Д», а вгорі праворуч, там, де позначають квадрат, куб чи інший  степінь числа, поставив звичайний рівнораменний хрестик. І все.

Що рухало тоді моєю рукою? Фатум? Річ у тім, що рівно через 25 років – день у день! – 23 серпня 1990 року – мій батько Євген Миколайович відійшов у кращий світ. І обставини склалися так, що його, учасника війни, який дійшов до Відня, було поховано на новому Горенському кладовищі (неподалік від Мостища), тобто й неподалік від описаного вище розваленого ДОТа.

Існує повір’я, що місця насильницької смерті є аномальними. Чаклуни намагаються саме тут запастися тими чи тими магічними травами. Може, й справді, щось у цьому є. Чи не відбулася 23 серпня 1965 року біля розваленого ДОТа поблизу Мостища якась часова аномалія? Чи не відкрилося мені на мить те, що перебуває і за Законом Божим має перебувати для мене за межею досяжності, – майбутнє? Адже велике «Д» з хрестиком угорі – це й нагадування про смерть взагалі, і про смерть конкретну, яка мала статися і сталася через чверть століття.